Розділ «Частина друга Утікач»

— Але ж я не міг убити батька, Маро!

Баба, присівши напроти юнака, гірко посміхнулася.

— Я ж сказала: вірю. А вони — ні, точніше — сумніваються. Така суть людська. А ось навіщо ти втік — знаю. Убивцю батька шукатимеш. Тільки, думаєш, легко це зробити? Он у лісі дерев скільки, а спробуй розбери, яке з них гниє та трухлявіє зсередини.

— Ох, маєш рацію, Маро, — Чеслава захопила мудрість жінки. — У мене в голові наразі, як у цьому горщику, намішано. Мені б із Соколом поговорити, він би точно підказав, як шукати. Так непритомний лежить від рани підлої.

— Опам’ятався Сокіл. Руда прибігала порадитися, казала: краще йому, однак ослаб він дуже, — узявши глиняну ступку, знахарка почала розтирати в ній квіти й трави. — Тобі ж у городище дорогу заказано.

Чеслав, наївшись, відставив горщик. А Мара, помовчавши, продовжила:

— Що ж до того, як шукати, — не скажу, не сильна в тім. Хіба що як траву чи корінь знайти, підказати можу, а от кого шукати… Ти, хлопче, життя лісу не гірше за мене знаєш. У кожній зграї є ватаг, а інакше порядку не буде. Але є й інші, які теж би воліли ватажками стати та й у силу вже ввійшли. Їм аби шматок від здобичі кращий урвати. Тому й вичікують інші, коли з ватажком що станеться, пораниться або постаріє. А як тільки нагода трапиться — намагаються його місце посісти… А отже, і тобі, хлопче, шукати потрібно того, кому смерть батька твого на руку була. Чи то з вигоди, чи то із заздрості, чи то з помсти.

— Чи із заздрості, чи із помсти… — задумливо повторив слова старої Мари Чеслав.

— Заховатися тобі слід, — вивела його з роздумів стара.

— Я думав, у тебе можна.

Мара заперечно похитала головою.

— Це тільки здається, що тут я, птахи та дикі звірі. Але ні. Люди, буває, з потреби прибігають, та й цікаве око яке зненацька зазирне. Знають же, що ти тут бував, дівку ховав, так і тебе тут насамперед шукатимуть. У городищі сьогодні тризну по твоєму батькові справляють, не до мене їм. А то б уже навідалися.

Чеслав не розумів, чи то баба ремствує на те, що її турбують гості, чи то на те, що змушена жити тут на самоті. Але запитати про це не зважився.

— Ти маєш рацію, Маро, тут мені не схоронитися, враз знайдуть, — визнав хлопець.

— Є в мене схованка в лісі. Я, коли за травами та корінням заблукаю десь далеко від печери своєї, то вночі або від дощу там ховаюся. Гадаю, і тобі там саме враз, хлопче, буде. Підеш до верхів’я струмка… Зачекай! — насторожилася Мара й, підійшовши до входу в печеру, прислухалася. — Здається, сорока заскрекотала… Так і є. Запримітила когось птаха. Сюди йде непрошений. Відчувала я… І тризна їм не завада.

Чеслав підхопився з місця й підійшов до Мари. Тепер уже й він чув, як кричить птах, попереджаючи про появу в її володіннях чужинця.

— Від верхів’я струмка підеш у бік заходу сонця до ярочка, — швидко заговорила стара. — Минеш його, потім ліщина невелика. Потім озерце побачиш, а трохи віддалік дуб стоїть величезний, як дім. А в дубі тім дупло є. Його кущ затуляє. Про дуб той ніхто не відає. Там і схоронишся.

Баба сунула йому в руки стару шкуру й, провівши долонею по обличчю та щось прошептавши, — якесь замовляння, — виштовхнула з печери.

Чеслав вийшов із кам’яного житла і квапливо рушив у бік, протилежний від стежки, якою прийшов до баби. Він не став чекати, щоб подивитися, хто завітав до Мари, йому було не до того. Засвітла мусив дістатися до дуба, де була вказана Марою схованка.

«Шукай, кому смерть батька на руку!.. Чи з вигоди… чи із заздрості… чи із помсти», — печерною луною відгукувалися в голові в Чеслава слова Мари.