Розділ «Туди . Муза на одну книжку»

Так от, я не одразу їх помітила, і вони, мабуть, не збиралися звертатися до мене першими й чекали, поки сама до них звернуся. Та я не квапилася. Я читала свою книжку про Юлю. І чого я головну божевільну героїню назвала власним іменем? З творами не можна жартувати, бо все написане збувається. І називаючи героя своїм іменем, ми наражаємося на небезпеку, бо можемо повторити його долю.

Отже, я читала про поневіряння своєї головної героїні. Про Роксолану, одну з її особистостей, яка була талановитою художницею; про сорокарічну домогосподарку Ольгу, через яку в Юлії на певний час з’являлися зморшки; про алкоголіка-афганця Микиту, що хворів на цироз печінки, і цей діагноз цілком підтверджувався в Юлі, коли він заволодівав її тілом. Та найцікавішими були пригоди Романа. Невловимий месник, він саме збирався розправитися з ґвалтівником, та ще й дуже жорстоко, аж раптом я відчула чиюсь присутність і, обернувшись до дверей, побачила їх.

Вони стояли, як дві статуї, і незмигно дивилися на мене. На їхніх ніби з каменю витесаних обличчях відбивалося щось дуже схоже на захоплення.

О, скільки ж я мала запитань, яким так і кортіло вирватися з мого горла! Скільки всього хотіла довідатися! Але й досі не можу пригадати всього, що тоді від них почула. Чи, може, мій мозок просто не подужав сприйняти інформацію і, відфільтрувавши й викинувши все незрозуміле, залишив у пам’яті лише уривки якихось фраз, висновків, порівнянь і натяків. Метр увесь час щось казав про мою винятковість, незвичність, про якесь надпризначення. Я нічого не могла второпати. Лише хотіла знати, що це за місце і що я в ньому роблю, але так і не взнала. Я навіть не зуміла сформулювати це запитання, а самі вони не поспішали мені нічого такого пояснювати. Може, сподівалися, що сама здогадаюся? Чи думали, що ще не час? Але якщо я така вже особлива, то невже не маю права бодай щось знати?

Зрештою, мені тут подобалося, і, можливо, саме тому я не надто поспішала щось додатково з’ясовувати − а що, як насправді не все так добре, як на перший погляд? Однак я чітко усвідомила, що скоро, зовсім скоро дізнаюся, що тут роблю, і це неодмінно припаде мені до душі. Принаймні Метр із Камілою мені це пообіцяли.

Не знаю, скільки саме тривали їхня розповідь і моє мовчання, та врешті-решт вони вгамувалися, помітивши, мабуть, у моїх очах цілковите нерозуміння, і змінили тему.

− То як тобі книжка? − поцікавилася жінка.

− Я б сказала, що хороша, але це було б нескромно, адже вона моя. Так же?

Метр усміхнувся й відповів, що тут усе моє так само, як і кожного нічгородця. Ми всі ланки одного ланцюга, що тримає світ. Він висловився трохи інакше, але зрозуміла я це саме так. Хто такі «ми», я не знала, та оскільки мене вже зарахували до їхньої когорти, тепер мала б поцікавитися своїми обов’язками. Але…

Але, що сталося потім, я згадати не можу. Пам’ятаю лише довгий коридор. Не просто довгий − безкінечний! Ще хвилину тому я сиділа на підлозі в кабінеті Метра й збиралася щось у нього дізнатися, аж раптом уже тут, у цьому дивному напівтемному коридорі з безліччю дерев’яних дверей по обидва боки. Якусь мить я стояла, не знаючи, що робити, а потім вирішила відчинити одні двері й зазирнути всередину.

Легенько штовхнула найближчі праворуч (ручки на жодних із них не було), і двері на диво легко піддалися. Повільно й обережно зазирнула всередину і, не помітивши нічого загрозливого, наважилася зайти. Кімната за дверима була безмежна, як і Метрів кабінет. Зрештою, у цьому місті все було безмежне. Я розуміла, що за законами чи фізики, чи математики це просто неможливо, адже в коридорі за якийсь метр від цих дверей розташовані інші, за якими теж має бути кімната. Але як вона може там поміститися? Та я не стала заморочуватися цим питанням, бо, мабуть, збожеволіла б. У мене завжди були проблеми з точними науками, тому я просто все списала на власне невігластво. Хтозна, може, й існує в природі якийсь закон, що здатен пояснити це дивне явище.

Я почала розглядати кімнату, точніше, те, що міг охопити мій зір. У кімнаті панував напівморок. Я зробила крок уперед, але далі йти не наважилася. Одночасно притримувала двері, боячись, що може статися, як у голлівудських фільмах жахів − варто комусь зайти до якоїсь кімнати, як двері позаду нього самі зачиняються й він опиняється в пастці.

Коли очі призвичаїлися до темряви, я побачила за кілька метрів від себе якусь істоту. Спершу мені здалося, що це кіт − маленький пухнастий клубочок. Та вже наступної миті зрозуміла, що помилилася, бо створіння почало рости, збільшуватися, і здавалося, ще мить − і воно накинеться й поглине мене. Я скрикнула, різко відступила й вискочила за двері.

Я знову була в коридорі. Кімнату зачинено, але мене не відпускав панічний жах. Що воно таке? Чи не вирветься зараз сюди, щоб запопасти мене? Стояла закам’яніла, аж раптом мене осяяло − я ж колись це вже бачила й відчувала: бачила дивне створіння, що росте й намагається мене поглинути, відчувала цей жах, цю безвихідь. Так, точно, це вже було. Давно, ще коли я була геть маленька. Тоді, подивившись по телевізору якийсь фільм жахів, − чи «Дзвінок», чи «Воно» за Стівеном Кінгом, − я довго не могла заснути, а коли нарешті заснула, мені наснився той кошмар. Сон був короткий, але я прокинулася вся зарюмсана і в холодному поту. Горло звело, я не могла поворухнутись, і здавалося, ніби я померла. Аналізуючи потім сон (якщо, звісно, мала дитина здатна щось аналізувати), за наймоторошніше й найбезглуздіше визнала те, що на чудовисько перетворювалася істота, покликана тішити, − маленьке пухнасте кошеня. Це лякало найбільше, бо найстрашніша та загроза, від якої не чекаєш нічого поганого.

Те, що дівчина потрапила в Коридор, Метр зрозумів із її погляду. Щойно вона щось розпитувала, говорила, − зацікавлено, здивовано, спантеличено, − аж раптом її очі з карих стали чорними, зіниці розширилася так, що райдужна оболонка просто зникла. Зовні наче нічого не сталося: вона була тут, з ними, але водночас стала заручницею Коридору. Каміла це помітила не одразу, а лише тоді, коли на Метровому обличчі відбився переляк, якого вона вже давно не бачила.

Саме тоді вона й поглянула в Ліїні очі.

− О, ні… − тільки й змогла простогнати жінка.

Цього просто не могло бути. Тим більше з новопристалою. Коридор байдужий до таких осіб. Він на них не розмінюватиметься. Навіть задля Метра, такого сильного й важливого, він не потикатиметься в Нічгород. Хіба що… Хіба що воно того справді варте…

Якусь мить вони стояли й мовчки дивилися на дівчину, але так не могло тривати довго. Треба щось робити. Поки не пізно.

Першою оговталася Каміла.