Розділ «Туди . Муза на одну книжку»

Лія була розчарована.

− Ха. Будь-який дурень може в себе вдома на ПК таке зробити. Написати якусь маячню й підписати іменем класика. Теж мені Селінджер знайшовся!

Ці слова розлютили Камілу, бо вона аж на обличчі змінилася.

− Ти сумніваєшся, що цю книжку написав Селінджер?

− Так, − відповіла дівчина, та, перехопивши впевнений погляд співрозмовниці, завагалася. − Зв’язок із ним відчувається хіба що в назві, судячи з якої, це продовження «Над прірвою в житі». І в ньому має розповідатися, як Голден Колфілд таки не став «ловцем у житі», а натомість сам і звалився в ту прірву, від якої хотів рятувати дітей, − випалила Лія з неприхованим сарказмом.

− Я була про тебе кращої думки. − Каміла промовисто демонструвала своє розчарування. − Коли ти з таким захопленням розглядала книжки, я грішним ділом подумала, що переді мною справжній поціновувач мистецтва. Як ти могла припустити, що Тут з’явилася сумнівна книжка, якась дешева містифікація, незрозуміло ким і де створена?

− То, може, ви мені поясните, як вона тут опинилася? І що це за Тут, і чим воно таке особливе, що в ньому не може бути нічого сумнівного? − трохи винувато, але все ж упевнено мовила дівчина.

Каміла охолола. Ну, звісно. І чого було так напосідати на це дівчисько, яке і справді не знає, куди його занесло? Що їй залишається думати? Дівчина звикла (як кожна нормальна людина) шукати нормальних, логічних пояснень для будь-яких явищ. Що ж із неї взяти?

− Розумієш… − почала Каміла й глибоко вдихнула, приготувавшись до тривалої розмови. Вона ніколи не любила щось пояснювати, надто коли йшлося про те, чого не поясниш за допомогою слів, які придумало людство. Зараз їй треба уявити себе вчителькою початкових класів, яка має легко й доступно розтлумачити першачкові складні й незрозумілі речі. − Усі ми щось пишемо. Інша річ, що не всі видають написане. Але книжки наші не зникають. Вони тут. − Каміла всміхнулася так, як усміхається вчитель, знайшовши вдалий і легкий для дитячого сприйняття приклад для порівняння. − Ось ти читала «Майстра й Маргариту» Булгакова?

− Гм, звісно, − хмикнула дівчина так, ніби це питання її образило. Як вона могла це не читати?

− Не ображайся, я запитала, просто щоб переконатися. Так ось там є хороший вислів…

− Я вже здогадуюся, − перебила Лія, чи щоб довести, що справді читала роман, чи щоб показати, що вона не така вже й дурна і з нею не варто розмовляти, як із першачком. − «Рукописи не горять».

− Точно. І це правда. Булгаков був не лише геніальним письменником, він знав значно більше, ніж сам міг уявити. Але якби він пішов далі, то збагнув би, що не горять не лише написані книжки, а й ненаписані. Себто в тому значенні, яке людство надає цьому слову.

− Тобто…

Цього вже Лія не могла второпати. Каміла замислилася, як би це пояснити. Дівчина ще зовсім не готова. Та раптом її осяяло.

− Поглянь, − вигукнула вона й кинулася до другої знизу полиці праворуч від них. Вихопила книжку, але не поспішала демонструвати її Лії, а притиснула до грудей, і дівчина встигла лише зауважити яскраву обкладинку. − Ти теж, Ліє, пишеш книжки…

− Я? − Але зрозумівши, що від співрозмовниці навряд чи щось приховаєш, продовжила: − Ну, це гучно сказано. Так, іноді пишу коротенькі новели чи оповідання. Але тільки «в стіл». Їх ніхто не читав, та й навряд чи я наважилась би їх опублікувати…

− Та ні, ти не зрозуміла. Я не про твори, виведені ручкою на папері чи надруковані на комп’ютері, я про інші, про написані.

Здивування прочитувалося не тільки на обличчі, а й в усій поставі дівчини.

− Сумніваюся, що ти зможеш зрозуміти, якщо я тобі зараз почну пояснювати, краще почитай. − Каміла простягла Лії книжку.