Розділ «Туди . Муза на одну книжку»

Вона вже десь бачила цей яскравий малюнок на обкладинці. Дорога, що йде в нікуди. Обабіч шереги безлистих дерев, що, ніби щупальці чи кігті, розкинули своє гілля, а вгорі − повня. Картина була моторошна й водночас прекрасна. Від цієї дороги несила було відвести очей, вона вабила. Куди вона вела? І де дівчина могла її бачити?

Каміла немов прочитала останню думку.

− О, так. Я забула сказати: ти ж не лише пишеш, а ще й малюєш.

І лише коли Лія врешті зрозуміла значення в цих словах займенника «ти», відвела погляд від картини й прочитала ім’я автора та назву: Лія Альданова, «Закохана в ніч».

Що я стану письменницею, мені казали ще в дитинстві, коли придумувала різноманітні історії й потім вечорами розповідала їх мамі, бабусі, дідусеві і всім, хто до нас заходив. Я в сім’ї одиначка, і хоч це начебто дуже добре, адже вся увага й турбота перепадали мені самій, проте, з іншого боку, була дуже самотня, що, мабуть, і виплекало в мені некеровану, безмежну фантазію. Сама вигадувала собі друзів, бо на нашій вулиці майже не було моїх однолітків, а з деякими (неблагополучними) мені просто забороняли гратися. Я вигадувала незвичайні пригоди, бо справжнє життя було геть одноманітне й позбавлене несподіванок. Мене не цікавили ляльки. Інша річ − ґудзики, поламані ручки від дверей, дідові інструменти. Усе це дарувало неймовірне поле для фантазії, адже ці речі можна уявити чим завгодно: від зачарованої принцеси до зорельоту.

Коли підросла і в мене з’явилися друзі, фантазія нікуди не поділася. Дитинство моє припало на перебудову: зникла залізна завіса й почалося масове захоплення телебаченням, дуже популярними стали різноманітні закордонні серіали. Оце була моя стихія! Я швидко перекваліфікувалася зі звичайного письменника-фантаста на сценариста й режисера. А які мильні сюжети розгорталися на нашій вулиці. Куди тій американській «Династії» чи мексиканській «Дикій Розі»! У нас, на звичайній сільській вулиці, кохали й убивали, викрадали дітей і втрачали пам’ять, плели інтриги й самі ж потрапляли у власні тенета. Кожен із моїх друзів отримував роль, написану персонально для нього. Звісно ж, я не могла не користатися зі свого статусу, тому ті, кого я, правду кажучи, недолюблювала, отримували ролі або негідників, або якихось нікчем чи я просто ігнорувала їх, призначаючи на другорядні ролі. Та головне, що ніхто, навіть сильні особистості, очевидні лідери не могли опротестувати надану їм роль, бо я, виявляється, мала ще й неабиякі здібності психолога й могла будь-кого переконати, що саме його герой найважливіший. Навіть якщо то лише вбитий грабіжником перехожий, завдання якого − лежати посеред вулиці в багнюці, та якби не він, то й фільму не було б і славнозвісний детектив (себто я) не почав би розслідування.

Захоплення сценаріями тривало недовго. Я захворіла і вже не могла багато часу проводити з друзями. Сумними самотніми вечорами в ліжку, коли від телевізора й прочитаних книжок вже починало двоїтися в очах, я врешті почала писати по-справжньому, ручкою. Тобто Каміла не вважала б, що то по-справжньому, але саме так вважають люди.

Звісно, це теж було наслідування. Наслідування дуже популярних на той час детективів та любовних романів, які я потай від мами ковтала по кілька штук на день. Я починала писати роман і щоразу, написавши кілька розділів на папері й остаточно дописавши його подумки, цілком втрачала інтерес, адже твір уже був готовий (хоч лише в моїй голові), а повторювати те саме − це однаково, що переписувати текст із чернетки в чистовик, − найгидотніше у світі заняття. Скільки таких початих і незакінчених творів у мене було − уже й не пригадаю.

Тому спроб долучитися до когорти майстрів слова (Боже, якими ганебними штампами я висловлююся!) було чимало, та справді почати писати мене змусила… Що б ви думали? Любов? Ні. Матеріальна скрута? Де там. У наш час письмом точно не заробиш. Злість. Ось що вперше мене спонукало взятися за ручку в уже дорослому віці і з серйозними намірами. Принаймні я їх тоді вважала серйозними. Згодом, звісно, зрозуміла, що це насправді лише один зі способів боротися з проблемами, з депресією, з внутрішнім дискомфортом.

Я почала писати, наразившись на несправедливість, зазнавши образи, яка здавалась мені смертельною, а головне − перед якою я була безпорадною. Я не могла відповісти своєму кривднику, бо він сильніший, могутніший. Таких випадків у моєму житті щороку ставало дедалі більше, а можливостей захиститися меншало. І тоді я збагнула, що бодай умовно покарати свого ворога можна лише через творчість. Так почали з’являтися оповідання, де кожну злу людину за кожен її негідний вчинок чекала заслужена й жорстока кара.

Ви можете вважати мене ненормальною, закомплексованою, прихованою маніячкою, що ладна розчленувати кожного, хто косо на неї погляне. Але ж ні. Та й не так часто ображали особисто мене. Просто будь-яку несправедливість я приймаю на свій рахунок. Я читала газети, дивилася телевізор і всюди бачила саму лише несправедливість. Скажімо, син якогось депутата жорстоко вбив людину, а його виправдали й кинули за ґрати невинного.

Я не могла спати ночами, аж поки не виникало оповідання, де прототипа цього мажора вбивав розгніваний месник (родич загиблого чи просто божевільний, що хотів очистити світ від мерзоти), або ж на вбивцю чекала інша, абстрактна кара у вигляді авта, у якому відмовили гальма, чи цеглини, що впала з даху. Та найчастіше помста була виважена й логічна, тому й жінку, яка виловлювала бездомних собак і знущалася з них (цей жахливий сюжет я побачила в програмі Ольги Герасим’юк «Без табу», і він, певно, до кінця життя стоятиме в мене перед очима), ці ж бездомні собаки й загризали. А п’яний лікар, який оперує дівчину й вона через це гине, сам згодом помирає від скальпеля такого ж горлодера.

Свої твори я нікому не давала читати, не публікувала, хоча завжди мріяла побачити власну збірку оповідань (а саме на короткі прозові твори мені вистачало вправності й терпіння) на полицях книгарень. Та одного разу таки наважилася й узялася за роман. Щоправда, на нього чекала така ж доля, що й на все моє попереднє писання: після кількох розділів я так захопилася, що зрештою дописала текст «у голові». У романі йшлося про дівчину, яка страждає на множинність особистості, точніше в її милій голівці вживалося значно більше «альтерів», кожне з яких по черзі заволодівало її тілом і виконувало якусь програму. Однак усі вони мали не лише різні характери, а й несхожу зовнішність, тому героїня частково змінювала і свій вигляд. Скажімо, коли вона ставала чоловіком, її голос нижчав, вона робилася дуже сильна як на жінку й таке інше. У цьому творі я теж не уникла улюбленого мотиву помсти, тому й ввела до численних внутрішніх особистостей героїні чоловіка-месника, що його пригоди й мали становити основну канву сюжету. Так я ніби узагальнювала все написане раніше, весь мій попередній досвід.

Хороший був задум. Тепер розумію, що коли б дописала роман, то справді мала б шанс його видати. Але не судилося. Може, я занадто лінива, а може (це я розумію тепер), твір виявився значно потрібніший Тут, аніж Там . От і завис готовий роман на межі між реальністю й вигадкою. Так ніхто й не зміг дізнатися, що сталося з дівчиною з безліччю різних сутностей у голові, які щодня вели запеклі бої за її тіло, а сама вона лише вночі ставала собою. Саме тому я й назвала своє перше колосальне творіння «Закохана в ніч»…

Метр уважно стежив за Камілою. Жінка була збуджена, щось її сильно хвилювало. Уже давно закінчилися збори, усі розійшлися, у Широкій Залі Для Вузьких Засідань панували тиша й спокій.

− Ця дівчина якась дивна, − почала Каміла, зрозумівши, що Метр уже готовий її почути. − Вона поводиться не так, як годиться, геть не так, як усі.

− А чому ти вважаєш, що годиться саме так, як поводяться всі? − запитав Метр, хоча в його голосі не відчувалося, що він чекає на відповідь.

− Я не знаю, як годиться, − вела своєї жінка, − але ж ти не заперечуватимеш, що вона не така, як усі.

Чоловік замислився. Унікальність новенької він зауважив одразу, але, на відміну від Каміли, Метра це не бентежило, а, навпаки, тішило. Дівчина не випадково потрапила до них, це точно. Так, він − Метр, але не провидець, нічого не відає й нічого не вирішує. Звідки йому знати, з якою метою приходять деякі сутності. У Нічгороді він уже незліченну кількість часу. Яких лише диваків випало йому бачити. Здається, знав про Країну все, проте досі не міг збагнути, хто чи що обирає їх. Мав лише провести обраних, а далі вони вже самі обирали свій шлях. Він − лише проводир.

− Вона… − Каміла замовкла, вагаючись, але таки вирішила сказати: − Вона побачила мене такою, якою я ніколи тут не була.