Розділ «Туди . Муза на одну книжку»

Таке часто буває з письменниками. Не одну книжку я прочитала про творчі майстерні митців, де було змальовано стан неймовірного осяяння, коли приходить натхнення. Тоді нічого не можеш робити, лише писати.

Щось схоже пережила і я. Було таке відчуття, ніби я вагітна, у якої почалися перейми, − вона мучиться і знає, що її не попустить, аж поки не розродиться. Зрозумівши, що це саме собою не мине, я не мала іншої ради, як засісти за комп’ютер і почати писати.

І мене прорвало. Складалося враження, що до мене хтось під’єднався й диктує свої думки, за якими я просто не встигаю. У мене боліли пальці, очі. Я, звісно, робила перерви на їжу, сон, відпочинок, але це мене не тішило. Я хотіла якнайшвидше знову сісти писати. Бо, навіть відпочиваючи, лише те й робила, що думала про свій твір, він не відпускав мене й на мить. Можна подумати, що я кудись поспішаю, що мені бракує часу.

Коли ж я врешті поставила крапку, то відразу провалилася в сон і проспала майже добу, а потім іще кілька днів відходила від свого стану. Не перечитувала готового твору, лише відлежувалася, від’їдалася, робила щось зовсім стороннє.

Коли ж сили було відновлено, перечитала все, що написала, і… дуже здивувалася. Якщо спершу мала враження, що це пишу не я, а хтось мені диктує, то тепер була майже впевнена, що все це справді написала не я. Невже це мої думки, мої ідеї? Сюжет роману такий несподіваний, дивовижний, що я ніколи б до такого не додумалася.

Проте факт залишався фактом: я написала досить несподівану річ. Та чи сподобається вона комусь, крім мене?

Не знаю, що робити. Але це дітище чомусь таке дороге мені, що не можу його покласти в шухляду, як усі ранні твори. Я покажу його своїй керівничці. Вона хоч і не прозаїк, але має хороший смак, до того ж у неї багато знайомих у видавничій справі. А хто, як не вони, зможе оцінити вартісність твору? І хоч ці люди самі нічого не можуть створити, вони дуже добре розуміються на творчості інших.

Чомусь вірю, що все це не просто так. Стан, у якому я писала роман, був такий дивний, що коли з’ясується, що текст нічого не вартий, я просто розчаруюся в житті. А я завжди вірила, що в ньому нічого не відбувається просто так, отже, думаю, продовження має бути… І книжку повинні видати… Її повинні читати… Я в це вірю…

ІІІ. Повернення

Першою, кого я побачила, оговтавшись, була огрядна медсестра, яка щось уважно розглядала на невідомих приладах, під’єднаних до мого тіла. Чи вона так сильно перейнялася моєю долею, чи подружилася з мамою, яка майже весь час, поки я була в комі, сиділа при моєму ліжку, бо жінка так зраділа моєму поверненню, що мало не стрибала на місці.

Медсестра зчинила такий рейвах, що незабаром біля мене вишикувався майже весь медперсонал, але головне − тут була моя мама. Ще ніколи не бачила її такою щасливою. Та найщасливішою була сама, бо сталося справжнє чудо. Якби мама знала, що звідти, звідки я повернулася, ще ніхто не повертався, то зрозуміла б, що вона таки надзвичайна жінка, якщо Бог змилостивився над її дочкою.

Та почувалася я жахливо. Порівняно з постійним станом ейфорії, у якому перебувала в Країні, коли абсолютно не турбує тіло, коли його просто не відчуваєш, тут я наче в пеклі опинилася. Моє тіло нестерпно боліло, воно геть не слухалося, голова гула так, наче її щойно витягли з дзвону, у який довго колотили. Я була мов у тумані, мало що розуміла, здавалося, мій мозок не здатен мені служити, бо я не можу нічого ані згадати, ані повторити.

Саме тоді я й почала сумувати за Нічгородом. За всім тим, що безповоротно втратила. Я втратила вічність, втратила мистецтво, втратила те, чого завжди так прагнула в житті.

Але я здобулася на спокій. Поруч були мої рідні, друзі. Коли вже почала одужувати й до мене почали пускати відвідувачів, я страшенно здивувалася, дізнавшись, що маю дуже багато близьких людей. Приходили друзі, говорили, як сумували за мною, що пам’ятали про мене щодня й навіть молилися за мене. І вони це казали щиро. Відвідати мене приходили навіть такі люди, що я й не сподівалася їх побачити, з якими давно не спілкувалася, а вони, виявляється, усе про мене знали, турбувалися. Дивно. Я чомусь завжди думала, що насправді нікому не потрібна, що, коли помру, ніхто про мене і не згадає. Ну, можливо, найближчі спочатку трохи посумують, але й вони забудуть і почнуть жити нормальним життя. Адже це так природно. Людина зникає, а світ залишається. І залишається таким, яким був.

Але я повернулася. Так, я повернулася геть іншою людиною й ніколи вже не стану такою, як досі. Чи добре це? Час покаже. Звісно, шкода, що тут я не зможу мати такої зовнішності, як у Країні, бо тоді мені було б легше полюбити себе, а це значно додає впевненості. А щодо характеру, то я, мабуть, уже більше Лія, ніж Юлія. Я стала рішуча, наполеглива, сильна. Я готова жити.

Якась вища сила нагородила мене небаченим талантом. Він надто сильний, тому я мусила повернутися. Хтозна, може, у Реальності він справді потрібніший, ніж у Країні. Мій талант ніяк іще не проступив. Та я й не знаю, як би він мав проявитися. Там я могла бачити справжні обличчя людей, але Тут усі й так мають свої обличчя. То як же я маю виявити свою інакшість? Жодних надприродних сил я поки що не відчула. Може, з часом?

А може, усе це сталося лише для того, щоб я потрапила Туди й Назад, щоб стала єдиною людиною, що їй вдалося зазирнути за межу? Може, головним моїм завданням і було розповісти про це людям? Що ж, якщо так, то я його виконала. Адже знаю, що зараз, поки я ще в лікарняному ліжку, десь уже друкується Книжка, яку я написала. Ні, яку написали ми вдвох із реципієнтом. І скоро цю Книжку читатимуть, отже, знатимуть правду. Я ж сама і словом не обмовлюся про те, що пережила насправді.

А зараз я лежу й набираю свої спогади на новенькому ноутбуці, що мені подарували з нагоди одужання. Тут дуже нудно, тому треба себе якось розважати. І хоч лікар заборонив зловживати цим диво-приладом, але поки він не бачить, я потроху виклацую невелику історію свого перебування в комі. Звісно, нікому цього не покажу. І не розкажу нічого. Друзі вже питали, чи я щось пам’ятаю з того періоду, коли була в комі. Людям властиво цікавитися всім незвичним, тому я вирішила їх не розчаровувати й дещо розповіла. Правда, не те, що сталося насправді, а те, що вони хотіли почути.

Оскільки я двічі пережила клінічну смерть (це коли опинялася в Коридорі), то й вигадала історію про довгий тунель і світло в його кінці (ну, не вигадала, а трохи прибрехала, бо Коридор − це не зовсім тунель). Цим я нікого не здивувала й не видала мешканців Країни. Нехай вони мені пробачать, бо взагалі нічого не розповідати просто не могла. Я ж фантазерка, письменниця. Я маю розказувати історії, щоб моїм друзям було цікаво зі мною. Саме за це вони мене й люблять.

Не знаю, чи скоро видужаю, але вже готова жити повним життям. Спочатку, звісно, буде непросто, − травми після аварії виявилися досить складні, і реабілітація буде тривала, − але я вже хочу творити. Часом це нелегко, бо, як уже казала, у мене іноді бувають проблеми з пам’яттю, увагою, адже черепно-мозкова травма − це не жарти. Сподіваюся на допомогу музи. Мені ж обіцяли, що час до часу під’єднуватимуться до мене як до реципієнта. Що ж, побачимо. На цьому ставлю крапку, бо трохи втомилася, та й лікар зараз прийде і сваритиметься. До того ж описувала я подорож до Країни, яка вже, по суті, завершилася. Тепер на мене чекає нове життя, нові розповіді, нові історії. А це вже матеріал для іншої книжки.