Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Бумблякевич, звичайно, здогадався, з якою метою він це зробив, але пізно було реагувати. Бракує лише, аби їх замела міліція. Роззирнувся — за столиками сиділо лише кілька осіб, усі зайняті розмовами. Чоловік поклав гаманця у задню кишеню і взяв у одну руку гальбу, а в другу пачку солоної соломки. Далі все відбувалося швидше, ніж це можна виразити словами: ось Цитрон ніби наштовхується на чоловіка, притримує одною рукою його пиво, аби не розхлюпати, вибачається, а водночас інша його рука висмикує гаманця, за спиною в жертви він його розкриває, добуває кілька купюр і кладе гаманця назад у ту саму кишеню, чоловік вмощується за столиком і п'є пиво, нічого не помітивши.

Цитрон повернувся, лукаво всміхаючись:

— Ходімо. Не бійся, я чесний злодій. Поцупив тільки сорок гривень. Вистачить, аби запастися ще й їжею та водою.

— А якби не вдалося? Уявляю, як тішилася б міліція, спостерігаючи за твоїм швидкісним старінням. І навіщо тобі аж сорок гривень, коли у нас ще є консерви Соломона?

— Консерви на потім. Невідомо, скільки доведеться блукати.

За півгодини ошелешений таксист спостерігав, як парочка диваків з наплічниками квапиться у напрямку сміттярки. Коли ж їхня швидка хода перейшла на біг, таксист навіть вийшов з авта, приклав долоню до брів і намагався второпати, куди й за чим спішать вони. А ті бігли пустищем, жваво перестрибуючи через залізяччя, траскаючи болотом, слизькаючи й падаючи, бігли туди, де височіли сміттярські гори й кружляло чорне вороння. Таксист довго ще проводжав їх поглядом, але загадка так і зосталася загадкою. Як і те, що у того цибатого дорогою в авті випав з писка зуб, і він скрикнув: «Ой, це вже не жарти!» Потім повернувся до таксиста і попросив: «А ви не можете швидше?» І далі усю дорогу тримався за щелепу і зазирав у дзеркальце. Врешті парочка зникла за пагорбом, і таксист, вилаявшись, від'їхав.

Розпарені сміттярчані гори прийняли мандрівців у своє тепло. Бумблякевич постановив увійти на сміттярку з того самого місця, що й минулого разу. Подорож уздовж Полтви видавалася надто довгою і непевною. Але нові гори сміття утворили нові лябіринти, змінили краєвид і обриси гір, вони блукали у них, не знаходячи нічого знайомого, пірнали із вулички у вуличку, верталися, знову пірнали, вибігали на пагорби, але все намарне. Потрапити у ту саму вуличку не вдалося. Часу на те, аби її шукати, бракувало — кожна хвилина була дорога. Врешті рушили простовіч, куди ноги вели, прислухаючись до звуків. Але окрім каркоту їхні вуха не виловлювали більше нічого.

Після чотирьох годин ходи, обоє впали у затінку та розклали провізію. Цитрон вправними рухами накраяв сир, шинку, ковбасу, хліб і помідори. Бумблякевич розкоркував пиво, зробив великий ковток і сказав:

— Може, я і немудре намислив, що ми сюдою пішли.

— Що вже тепер казати. Хто знає, наскільки б ми постаріли, якби рушили вздовж Полтви. Зараз ми принаймні знову законсервовані, — тут Цитрон поклацав зубами й додав: — І, слава Богу, більше не випав жоден зуб. Дванадцять років — подумати тільки! Я десь читав, що в пірамідах час застигає.

— Де ти бачиш тут піраміди?

— Це я так до слова. Зате ми тут маємо лябіринти, правда?

— Ну.

— А в лябіринтах, при умові, що дотримано в них суворої симетрії, теж застигає час.

— Сувора симетрія! Ще що вигадав! Якраз тобі сміттярі тут стежать за симетрією. Сиплять де попало.

— Не скажи. Вони не можуть сипати, де попало, бо хтось уже почав сипати саме так і не інакше. А вони можуть лише продовжувати. А коли хтось і зіб'ється та висипле не там, то є тут такі, що й підправлять. Одного разу я заночував на самім вершечку гірського пасма. І раптом чую крізь сон якийсь далекий гуркіт, мовби щось сунуло, сіялося… у тому гуркоті вчувався і шурхіт, і дзенькіт, і бряжчання… Я звівся на ноги. Думав, гроза наближається. Місяць світив ясно-ясно. І тут я побачив, як далеко на обрії одна гора посунулася, і пасмо вирівнялося. Потім друге, третє. А далі повз мене прокотилося щось схоже на хвилю… Геть усе сміття сколихнулося, як ото жито на вітрі, і хвиля пішла. Це тривало секунди. Хвиля пройшла, і все вирівнялося, втрамбувалося і вляглося.

— Мені ніколи не доводилося ночувати на вершечку гори. Але цікаво, як їм вдається з тою хвилею?

— Я так думаю, що перепускають струм. А він діє як магніт, і намагнічене сміття спресовується. Ти ж помітив, яка тверда поверхня цих пагорбів?

— Стривай, якщо ці лябіринти зберігають сувору симетрію, то це означає, що кожна вуличка має свого двійника. — Бумблякевич узяв патичка і почав креслити по землі обриси сміттярки. — Кожне гірське пасмо теж має свого двійника. Тобто якщо взяти карту сміттярки і скласти її удвоє, то усе, що розташоване на одній стороні мусить співпасти в дзеркальному відображенні з тим, що розташоване на протилежній стороні. І кожен палац буде віддзеркаленням іншого палацу. І якщо є Море Борщів, то мусить бути його копія. Однак я не чув про існування іншого моря. Море Борщів одне. А якщо воно одне…

— Тоді воно повинно бути рівно по центру.