Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Прошу дуже…

— Пані Нусю… — господиня уважно подивилася в очі гості. — Пані Нусю, чи вам цілком випадково… ніколи не трафлялося чути імені Мальва Ланда?

Гостя напружилася, мов кішка, погляд її нервово забігав, вона усім своїм виглядом давала зрозуміти, що ніколи в житті цього імені не чула. Вона навіть не перепитувала, а тільки потрусила головою і, либонь вважаючи, що цього все ж таки не досить, сказала:

— Ні, а чому б я мала це ім'я чути? А ви… ви, пані Жуковська, щось про неї чули?

— Ні. І я не чула. Тільки інколи здається, ніби щось подібне чиркнуло мені об вухо. А потім несподівано стало нагадувати про себе. От я й дивуюся, звідки воно? Точить мене, мов шашіль.

— Ой, не треба було мені його називати. Тепер і я буду мучитися. Буду запитувати, чи хтось випадково не чув. Але нащо воно мені? Та й нащо воно вам?

— Не знаю. А точить, на язик намотується, заснути не дає, доки не прокажу його перед сном.

— Ох! Не треба вам було мені його називати. Душа моя чує — не треба було. Тепер і я не засну.

Раптом пролунав голосний виляск, аж гостя підскочила.

— А що то?

— Миша піймалася. Миші у вас є, пані Нусю?

— Миші? А чо би їх мало не бути? Миші є. Полапки[119] ставимо, підсмажений хліб кладемо, ловимо і топимо. Як осінь підступає, так вони в хату і пруть, так і пруть, щодня не менше десятка ловимо.

Пані Жуковська налила до чарочок настоянки:

— Ага, то у вас дротяні полапки? Такі кліточки, що як миша залізе, то за нею дверцята затраскуються.

— Так. Тих, жи на пружині і хляпають зверху, я боюся. Бачили-сьте — я аж підскочила, коли вона, як батогом ляснула. Добре, що сиділа-м. А якби стояла? А потім виймати з полапки те розчавлене нещастя… з кров'ю… Бррр!.. Нє, то не для мене.

— А я навпаки нігди би не могла втопити живе створіння. Нігди в світі. Я навіть кошенят не топила.

— А що-сьте з ними робили?

— Я їх акуратно складала в трилітровий слоїк, закривала пластиковою покришкою і ставила на полицю. Так само і з мишами. Як назбирувалося повний слоїк, викидала до смітника. Принаймні не бачила, як вони мучилися. А топити — ой, нє, то не для моїх нервів…

— Не бачили, як мучилися? Але ж вони там, на полиці, задихалися живцем без повітря, нє? — спитала пані Поцілуйко, набиваючи рот пляцком. — Вони у слоїку копошилися, вилазили одна на одну, шкреблися лапками по шклу, а потім опадали непритомні.

— Нє. Я говорила про полицю в підвалі. Там темно і нічого не видно. Не видно, як мучаться…