Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Коли ми опинилися у Львові, — прорік Бумблякевич, — то виявилося, що два дні проведені на сміттярці рівняються року там. Себто я пропав на цілих шість років, а Цитрон аж на дванадцять. А тепер виходить, що перебування поза сміттяркою вечір, ніч і ранок коштувало нам двох років?

Тут уже настала черга дивуватися Помідорові. Розпитавши детальніше про те, що пережили обидва мандрівці, він заходився рахувати, свої роки, але Цитрон перебив його:

— Заспокойся, стільки не живуть. Тепер тобі просто суворо не рекомендується покидати сміттярку, інакше розсиплешся на порох. Ти уявляєш, Бумблику, на скільки років ми б запізнилися, якби їхали в трамваї, а не на таксі?

— Страшно й подумати. Ну, розповідай, Помідоре, невже ти прожив тут увесь цей час?

— Моя русалка мене покинула. Всі баби однакі. От я й подався, куди ноги вели, проблукав, може, місяців три, заки натрапив на оцей ось потічок. Сів спочити, коли чую — знайомий спів! Русалка співає. І так вона приворожила мене своїм співом, що я без пам'яті залюбився в неї. Та й лишився вже тут. Наплодили ми цілу купу дітей. Вона ж у мене мече кав'яр, а з кожної кав'яринки — русалчина дитинка. Тепер я щасливий батько доброї сотні галасливої дітлашні. Я й порахувати їх як слід не можу, а вже запам'ятати, як хто зветься, то й не питайте. Зате ж маю хор. Ото ви саме й застали нас, як ми розучували русальну пісню.

— То що вони геть усі в мамуню вдалися? Самі русалки? — поцікавився Цитрон.

— Е-е, є поступ. На відміну від русалок наші діти мають по дві ноги, кожна з яких закінчується риб'ячим хвостом, луска ж починається не від бедра, а від коліна. А вище — усе, як у людей. Ото тільки, що у воді можуть жити. Та й ростуть же так, як мокрого літа. Не встиг озирнутися, а воно вже така дівуля, що тільки сватів приймай. Коли маєте бажання, хоч зараз віддам за вас.

— Іди-йди, — відмахнувся Цитрон, — не вистачало тільки, аби я з жабами до діла мав. От ліпше скажи, чи не траплялася тобі яка жива душа, котра чула про княжий палац?

— Аякже, траплялася. Одного разу, а було це, либонь, рік тому, зустрів я вершників, що вертали з ловів на однорога. І був серед них князь. А ще дві красні панни. Я стояв на пагорбі і аж замилувався ними. А вони зупинилися і розклалися на лужку полуднувати, ще й мене запросили. От тії панни й питають мене, чи не здибав я такого собі Бумблякевича. Я аж підскочив: та як же не здибав? Ну й оповів усе про наші пригоди і про те, як ми розлучилися ось тут, а ви подалися до Моря. А панни так зітхнули тяжко і кажуть: ой, видно він заблукав, бо до нас і досі не дійшов, рік минув, а по ньому ні слуху ні прослуху. Та так, що мало не плачуть. Просили мене, коли здибаю Бумблякевича, передати йому, що вони вірно чекають його.

— Так і сказали? — перепитав Бумблякевич.

— Авжеж. Чого мені вигадувати? Одну звали Мотря, а другу Хівря.

— А не пояснили часом, як до них дістатися? — аж затрусився від нетерплячки Бумблякевич, молячи Бога, щоб уже настав край їхнім мандрам.

— Сказали, що до їхнього палацу яких півдня ходи. А йти треба понад цим потоком. Зрештою, вони мене кликали з собою, але моя кохана була тоді саме при надії і не подолала б такої дороги.

— Тоді ми негайно рушаємо, — сказав Бумблякевич. — Цитроне, вперед!

— Стривайте, — спохопився Помідор, — і я з вами.

— А як же твоє сімейство? — кивнув Цитрон на цілу зграю голівок, які стирчали з води, вибалушивши очі.

— Сімейство попливе за нами. Гей, жабульки мої любі, пуголовки мої бешкетні, нас запрошено до княжого палацу! Кличте мамуську і гайда! Пора і світ спізнати, і себе показати!

Русалки з утіхи заляскали плавниками по воді, заверещали, запискотіли, і всім табуном поплили за течією, супроводжуючи трійцю подорожніх.

До вечора подолали вони добрий шмат дороги і розраховували, що дістануться палацу завтра до полудня. Помідор уполював трьох тлустих сульфулів і, насиливши їх на патика, злегка підсмажив. Бумблякевич і Цитрон вийняли з наплічників рештки запасів, які складалися тільки з хліба та цибулі, і вечеря вдалась на славу.

— Якби не ці сульфулі, не знати, як би я й вижив, — сказав Помідор. — Вони ж такі ліниві та неповороткі, що ловити їх можна завиграшки.