Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Еге, кидайте! Та він дремене, тільки його й бачили, — відказав чоловік. — Візьміть там нагорі пугу й накиньте петлю на мене.

— Яку ще пугу? — здивувався Цитрон.

— То така довга тичка зі шнурком та петлею на кінці. Лежить коло ями. Бачите?

Петля впала на чоловіка, стягнула в поясі, і трійця мандрівників витягла його на поверхню. Чоловік притискав сламзика до грудей, мов не знати яку дорогоцінність.

— Якби воно не тріпіцькало, то подумав би, що то чисто тобі ковбаса «дрогобицька», — засміявся Цитрон.

А русалка скривилася:

— Фу-у, яке ж воно слизьке!

— Хто б говорив! — сказав чоловік, змірявши русалку насмішкуватим поглядом. — То що, пускаємо його? Куди пожене, туди й Море. Прихопіть лишень мою пугу.

Вони відійшли подалі від ями, і сламзик, упавши на траву, помчав, звиваючись, вперед. Мандрівці за ним ледве встигали.

— Вважай, не наступи! — перестерігав чоловік Цитрона, який своїми довгими кроками гнав попереду.

Гонитва ця тривала доти, доки не втелющилися вони у самісінькі мочарі, що аж зачвиркало, а сламзик, зачувши воду, погнав ще прудкіше. Ноги грузнули у болото, застрягали, ковзали, сламзик невмолимо віддалявся, а коли води стало вище щиколоток, він пірнув собі та тільки за ним і забулькотіло. Куди він поплив, ніхто не встиг запримітити. Вирішили, що до потічка, який народжувався в мочарах і звивався вужакою, зникаючи далеко за обрієм. Понад потічком вони й рушили далі, а потічок усе розширювався та глибшав, а з води випірнали маленькі русалки і, зблиснувши лускою на сонці, зникали, заливаючись дзвінким реготом. Подорожні, натомившись, сіли на березі перекусити, повиймали з наплічників пушки з консервами та пляшки й пригостили нового знайомого. Чоловік розповів, що зветься Гицлем, бо такий у нього фах — лапати котів і собак. А де, як не на сміттярці можна було безборонно наловити тих приблуд? От він і заблукав, переслідуючи якогось спритного песика.

— Добре, що знав я щось про тих сламзиків. Дідусь мій не раз вповідали, про всіляку чудасію, яка тут розкошує. Проблукав я цілих чотири дні, а на п'ятий, — Гицель загнув пальця, — пустився яму копати. Шостого дня з вами зустрівся. І якраз щасливо склалося, що й сламзик мені попався і ви нагодилися, а то й не знаю, як я з ним із ями б вибирався. Пропав би, як собака в ярмарку.

— Еге, не знати, чи добре ще ми йдемо, — сказав Бумблякевич.

— А куди ж іще йти? — здивувався Цитрон. — Не було куди тій ковбасі чкуряти — тільки у потік. Десь-то він нас приведе.

Русалка, що досі сиділа собі сумирно за пазухою в Помідора, раптом вигулькнула і почала вимагати цитрину. Проте виявилося, що Помідор цитрини не прихопив. Русалка вчинила скандал та заверещала своїм писклявим голосочком так, що луна покотилася, а на той писк із потоку інші русалки відгукнулися, замахали руками, кличучи її до себе, і, заки Помідор допетрав, що діється, русалка вдарила хвостом, відбилася йому від грудей і шубовснула у потічок.

— Стій! Куди? — заверещав він, рвонувши за нею, але Цитрон схопив його за руку і повалив назад у траву. — Пустіть! Вона моя!

Але русалка вже плюскалася з подругами, забувши про Помідора.

— Чи ти здурів! — гримав Цитрон. — Там же багно! Підеш ракам на обід. Та коли правду казати, навіщо воно отаке марне тобі здалося? Вбилось у ріст, як заєць у хвіст — ні цицьки, ні пуцьки[114].

— Що ти тямиш? — обурився той. — Я кохаю її. Я нікуди не піду! Я буду сидіти й чекати на неї!

— Але ми не можемо сидіти біля тебе, — сказав Бумблякевич. — Ми мусимо йти.