— Любий мій, — пригорнулася до грудей кішечкою Адольфина, — ти не можеш залишити мене напризволяще. Візьми із собою. Може, у тій стороні, куди ти йдеш, не буде тобі відданішої подруги, ніж я.
— Ти вже не вимагаєш назад свого тіла? — спитав Бумблякевич.
— Уяви собі, що ні. Я раптом збагнула, що воно мені просто ні до чого. Я так його прагла раніше, а тепер, коли зустріла, пригадала, скільки воно мені завдало клопотів, скільки дорогоцінного часу я вбила лише на нього. Це ж просто жах! Життя голови без тіла — це щось ідеальне і високе, це якраз те, до чого повинні прагнути всі нормальні люди. Панна, яка не відвідує кльозету, — це вже фея. Голова — це і є сенс життя.
— Цікаво! — пошкрябала потилицю Емілія. — А я, дурна, думала, що весь сенс життя якраз у мене між ногами.
Сестрички весело розсміялися.
— Візьми мене! — просила голова таким ніжно-жалісливим голосом, зазираючи своєму обранцеві в очі, що йому до горла підкотився клубок.
І вже мало бракувало, щоб таки погодився — голова Адольфини викликала у нього дивний потяг, важко було відірвати очі від її вроди і соковитих вуст. Але тут уявив собі, як з'являється з головою сторонньої жінки в маєтку Купчаківен або перед Мальвою. Що вони на те скажуть?
— Ах, мої любі панни, — театрально зітхнув Бумблякевич. — На жаль, мушу з вами розлучитися. Мене чекає довга мандрівка, повна небезпеки. Чи можу я ризикнути ще чиїмось життям, крім свого власного? Передаю тобі, Лютеціє, голову Адольфини, все ж ви якась рідня, і маю надію, що ви потоваришуєте і небавом будете почуватися як одне ціле.
Лютеція прийняла хлипаючу голову, а Бумблякевич усіх їх по черзі поцілував у вуста.
— Нам буде сумно без вас, — зітхнула Соломія.
— Хто ж нас тепер перенесе через каміння? — зітхнула Лідія.
— Хто нас погоцкає на конику? — зітхнула Емілія.
— Любий! — скрикнула голова Адольфини навздогін. — Пам'ятай, я одна щиро кохала тебе!
— І я! І я! І я! І я! І я! — навперебій загукали сестри з Лютецією.
Але Бумблякевич більше не озирався. Чорна вервечка похмурих гостей непоквапно піднімалася вгору. Мусив їх обминути. Тому-то шугнув у кущі і, зробивши чималий гак, спустився з гори по протилежному схилі. Далі йшов, тримаючись дерев і кущів, аби його не помітили в замку. Хоча там, мабуть, уже почався справжній бенкет для обох упирів.
ЦИТРИНОВИЙ ВБИВЦЯ
1
Шлях знову вів його у таємний світ смітника, до дивних палаців і звабливих панночок, у райські сади Мальви Ланди. Спустившись у долину, потрапив до лісу, пірнаючи у запахи хвої, моху й вологи, просяклої гострим духом грибів, плутаючись ногами у буйній траві понад вузеньким потічком, що грайливо дзюрчав поміж деревами, утворюючи де-не-де калюжі й болотисті місцини, яких Бумблякевич ані в думці не мав обминати, боячись змилити дорогу.
Потічок був йому єдиним орієнтиром, адже всі річки течуть до моря, і цей потічок мусив так само кудись впадати, якщо не в саме Море Борщів, то в інший потік, який, у свою чергу, мав би віллятися в те Море.
Години через дві ліс прояснів, змалів і несподівано перетворився на безмежне пустище, геть поросле густим бур'яном і кущами ожини, яка жадібно хапалася за штани, а подекуди здіймалася вище і дряпала рукави. Бумблякевич вийняв шаблю і в декількох місцях мусив навіть прорубуватися крізь хащі, безжально відсікаючи виткі батоги. А потічок продовжував свій біг, петляючи поміж пагорбами, вода цвиркала під ногами, і мандрівець тішився, що має на собі чоботи, котрі його рятували не тільки від води, а й частково від колючої ожини та будяччя. Надвечір Бумблякевич потрапив у суцільне царство заліза. Воно виростало із землі і ставало сторчма, вибухало і розламувалося у нестримній ядучій іржі, спинаючись до сонця. Залізні рейки у своїх хитросплетіннях нагадували велетенські стебла трав, здвоєні колеса паротягів перепиняли шлях, але бадьорий струмок не звертав на те все страхоття жодної уваги, мужньо прориваючись вперед і вперед. Беручи з нього приклад, так само бадьоро долав дорогу Бумблякевич, і тільки сутінки врешті впокорили його і змусили шукати нічліг. Вибрав клапоть не прошитої ожиною трави, упав навзнак, і за хвилю підхопила його ріка сновидінь.
Снився йому табун однорогів, що мчав хребтом сміттярки, і сонце грало на їхніх білих спинах. Далі з'явився маєток Мотрі і Хіврі, він блукав покоями у пошуках господинь і не знаходив нікого, хоча й чув їхній дзвінкий сміх.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Мальва Ланда» автора Винничук Ю.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 14. Приємного читання.