Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Любий, — втрутилася пані Ліндерова, — та чи ти забув, що між жіноцьким «так» і «ні» й голки не встромиш, бо нема куди? Кращого зятя нам годі й шукати. Тільки поглянь на них, хіба вони собі не пасують?

Комісар замислився. Ніяк не міг пригадати собі вчорашньої страти.

— Що з моєю головою? Я абсолютно не пригадую, як ми вішали шпигуна.

— Е-е, старість не радість, — відказав пан Фляк. — Я не можу згадати, обідав я нині чи ні. Або куди поклав свої окуляри.

— Тоді мене цікавить таке. Чи пан Ціммерман збирається з Олюньою оселитися в нас, а чи виїхати до Львова?

Пан Ціммерман хотів, було, щось відповісти, але перебила пані Ліндерова:

— Пан Ціммерман має намір мешкати з нами.

— Т-так… звичайно… — потвердив той. — Мені тільки здалося б на пару днів з'явитися у Львові, щоб дати деякі розпорядження та й потішити родину.

— Ну, це зовсім не обов'язково, — сказав комісар. — При нагоді ці розпорядження можна зробити листовно під час найближчої поїздки пана бургомістра. Чи не так? Адже я дуже добре знаю свою Олюню, вона не витримає розлуки.

— Ані дня! — з запалом видихнула Олюня, і пан Ціммерман враз захотів знову стати паном Бумблякевичем.

— Маючи деякий досвід, — сказав пан Фляк, — я хочу запропонувати свої послуги священика. Гадаю, молодятам аж терпець уривається якнайскорше взяти шлюб.

— Ой, дідусю! — втішилася Олюня. — Який ти милий! Біжу по шлюбну сукню!

Олюня, підстрибуючи, побігла до хати, а за нею поквапився і пан Фляк, бо ж і йому годилося перебратися. Пан Ціммерман і на думці не мав аж такої поспішливости й не знав, що має чинити. Назовні мусив показувати втіху, але це не виходило в нього достовірно. На обличчі малювалося більше розгублености, аніж утіхи.

— Що таке, пане Ціммерман? — спитав комісар. — Ви чимось незадоволені?

— Ні-ні, що ви! Я домігся здійснення моїх найзаповітніших мрій. Але все так хутко відбулося, що я, по правді, не зумів оговтатися.

— Я вважаю, що для пана Ціммермана варто б підшукати якусь добру посаду, — сказала пані Флякова.

— Обов'язково! — підтримала пані Ліндерова. — Може, директора в'язниці?

Пан Ціммерман здригнувся, і його очі сполошено забігали. Доки триватиме ця комедія? Мало того, що його перехрестили, то ще й поховали в могилі. Далі чекає женячка і директорство над в'язницею, від якої йому втекти не вдалося. Що б на це все сказала його бідна мама?

— А що… — крутив вуса комісар. — Цілком слушно. Я давненько збирався підшукати когось, хто міг би мене з дідусем Дезидерієм трішки вивільнити. Надто вже багато в нас зобов'язань, а не хотілося б залучати людей зі сторони. Воліємо мати родинні взаємини.

— Але я не маю досвіду, — сказав пан Ціммерман.