Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Дизю, налий усім вина. Вип'ємо за здоров'я молодих.

Пан Ліндер упродовж цілої забави тяжко роздумував над останніми подіями, намагаючись якось склеїти докупи усі часові відтинки, але це було не так просто — вони випорскували, плуталися і розчинялися в потоках вина.

— Усе дуже смачне, — похвалив пан Ціммерман, — прошу передати мої найглибші шанування вашому кухареві.

— Зворушений до сліз, — відказав пан Ліндер. — Чи не будете заперечувати, аби завтра ми з вами оглянули в'язницю?

— Татусю, ти дуже квапишся, — втрутилася Олюня. — У нас іще попереду цілий медовий місяць.

При згадці про медовий місяць у пані Ліндерової знову проступили сльози на очах.

— Одне другому не заважає, — стояв на своєму пан Ліндер. — Пан Ціммерман огляне установу, якою надалі керуватиме вийнятково сам, без моїх втручань. А це потребує досконалого ознайомлення з місцем праці, інакше нас чекатимуть несподівані комплікації. Як ви на це дивитесь, пане Ціммерман?

— Я дивлюся позитивно. Обов'язок — понад усе.

— Оце є відповідь справжнього громадянина, — втішився комісар і налив вина. — Мусимо випити за нового директора найкращої в'язниці в цілій Галіції! Віват!

Келишки весело дзенькнули, до саду проникли сутінки, легенький мерехтливий туман придушив траву та почав спинатися на гілля кущів.

ШЛЮБНА НІЧ ПАНА ЦІММЕРМАНА

Опинившись у покої, відведеному для молодят, пан Ціммерман відразу ж почув у всьому тілі божевільну втому. На щастя, Олюня кудись випурхнула, зоставивши його на самоті, і то був найбільший дарунок, який лише могла зробити. Але розумів, що блаженство самоти не триватиме довго і Олюня вибігла, мабуть, лише для того, щоб зодягти щось спеціяльно наготовлене для такої урочистої події, як шлюбна ніч. А матуся, либонь, ще й лекцію прочитає, як слід віддаватися мужчині…

А так по правді, то йому зовсім не хотілося ніякого віддавання, радше б виспався добре. За короткий час така навала найрізноманітніших жінок! За все своє життя має тепер надолужити чи як?

І в оцю мить відчув пекельну ностальгію за домом. Там би він ліг тепер до ліжка, почитав щось на сон, а потім, згасивши світло, викликав би в уяві ту маленьку дівчинку в біленьких мереживних майточках, пропахлу родзинками, імбиром і кардамоном, пухкеньку, наче пампушка з рожею, притрушена цукровою пудрою. Легенько, наче серветку, скидаєш ці майточки, здмухуєш пудру цукрову й цинамон і відкушуєш пінявий зефір, що відразу ж тане у роті, лишаючи по собі на піднебінні і язику щемливий спомин. Язиком добираєшся до самого центру пампушки, до червоної і невимовно пахучої рожі, котра назустріч тобі уже їжить пелюстки, соки свої нуртує і полум'ям зблискує. Що ти зі мною робиш, запитує маленька дівчинка голосочком розімлілим і таким тонесеньким, як дзюркіт роси. Я куштую тебе, я смакую тебе, я висмоктую тебе геть усю по цитринах і пелюстках, по кожній крапелинці, я п'ю тебе тут, і тут, і тут — а тут найдужче, бо тут є сутність світу, кінець його і початок, падіння і вознесіння, голод і ситість, жах і втіха, небо і пекло. І жадібно, шматочок за шматочком з'їдає її усю, до останнього схлипу, до останнього позирку, до останнього подиху…

За вікном пролунало обережне шелестіння, заворушилася штора й на підвіконні об'явилася карлиця.

— Еміліє! — скрикнув пан Ціммерман і підскочив до вікна, чи то щоб затулити її собою, чи то щоб зіпхнути у сутінь саду. — Як ти сюди дісталася?

— По дереві вибралася. Я як мавпа. Ти чого тут застряг? Ми ж мали сьогодні вирушати.

— Я потрапив у пастку. Сьогодні мене взагалі мало не стратили за шпигунство, але, на щастя, тесть пана Ліндера вигадав спосіб, як урятувати.

— І тим порятунком є женячка? — спитала осудливо карлиця.

— Ліпше вженитися, як бовтатися на сливі.