Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— А звідки ви знали, що вона саме в саду і саме навпроти вашої дірочки?

— Е ні, це дірочка була навпроти вашої доньки.

— Мене цікавить одне: що було раніше — дірочка чи донька?

— Дірочка… тобто донька… Якщо мати на увазі дірочку, котра в принципі була пізніше, бо якби не Олюня, то звідки б узятися дірочці, але оскільки Олюня таки була в садочку, то й дірочка виявилася цілком доречною, що й дало мені змогу підступним чином оглянути об'єкт мого де-не-де місцями подекуди навіть палкого взагалі кохання, котре зародилося в дірочку.

Пан Ліндер заплющився і стояв, сопучи голосно носом.

— Зараз я принесу каву, — щебетнула Олюня і спурхнула.

— Любий, сядь біля нас, — провуркотіла пані Ліндерова. — Ти знову виставив голову на сонце.

Пан Ліндер слухняно сів за стіл, поворушив бровами і сказав байдужим тоном:

— У татуся чудова беретка.

— Погода розкішна, — мовив пан Ціммерман. — У Львові, либонь, не така спека. А то, може, й дощ.

З ніжним дзумрінням комісарові на чоло сіла зелена муха і стала діловито тицяти носиком. Пан Ліндер узяв зі столу Олюнчину книжку, прочитав її назву і, прицілившись, гаратнув себе в чоло. Коли знову поклав книжку на стіл, то на чолі вже красувалася біляво-червонаво-зелена пляма. Пані Ліндерова плюнула в серветку і витерла її.

Олюня принесла паруючу каву, розлила у горнятка і всміхнулася таткові:

— Тільки не переймайтеся. Я вже замастила тую дірочку.

— Я дуже втішений, — відказав комісар. — Пане Ціммерман, то ви закохалися, так би мовити, з першого погляду?

— Можна сказати й так. Я гукнув Олюню, вона підбігла до дірочки, і ми крізь дірочку любенько собі побалакали.

— А потім вона впустила вас сюди?

— Так. Це було мило з її боку.

— Ну і?

— Я попрохав дозволу попрохати у вас її руки.

— І що вона відказала? «Так» чи «ні»?