Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Це святий обов'язок усіх наших громадян — стежити за чужинцями. Далі ви зустріли відомого борця за справедливість, поета-демократа Мартина Кару. Я не помилився?

— Так воно й було.

— Отже, підтверджуєте той факт, що саме з ним повинні були нав'язати контакт, прибувши до С?

— Смієтеся, чи що? Я стрів його цілком випадково.

— Хе-хе! Це ж треба — щойно увійти до міста і відразу ж зустріти найнебезпечнішого з усіх мешканців С? Призвідця усіх смут, заколотника і бунтаря?

— То він аж такий страшний? Дивуюся, чому він ще й досі не в цюпі.

— Ха-ха-ха… ну, ви мене від душі розвеселили… А як же я, добродію, ловитиму таких горобчиків, як ви, — га? Саме на такого бездрика[93], як Мартин, і ловлю! Ха-ха-ха-ха! Ліпшої принади годі й шукати.

— Он воно що! А він, бачте, думає, що то його так бояться зачепити.

— Бідний думкою багатіє… Хе-хе… Чим ви займалися в нього вдома?

— Вечеряли.

— А потім?

— Потім він мене запровадив до свого кабінету.

— Е-е, голубе, називайте речі своїми іменами: запровадив на стрих. Чи не так?

— Маєте рацію. То був найсправжнісінький стрих.

— Далі?

— Ми вилізли на дах і слухали музику.

— Комедія. Двоє дорослих людей поводять себе, наче бездомні коти.

— А нас було не двоє. Ціле місто сиділо на дахах і слухало музику.

— Ну і що з того? Але більше нікому не стрілило в голову вирушити до замку, щоб розгадати таємницю. Лише вам одному. Що ви там загубили? Ну, припустимо, є там привиди. І що з того? Що це змінить? Ви їх виженете, чи як?

— Ні, звичайно.