Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Маню, заспокойся, не торохти… За пазухою в мене міни! От що!

Манюсею пробіг електричний струм — на голові заворушилося волосся й почала випрямлятися хімічна завивка.

— Міни! — зойкнула вона. — Жах! Дуську, не жартуй! У нас діти! Звідки в тебе міни?

— Розумієш… це мафія мені поклала за пазуху міни.

— Але які вони кругленькі! Зовсім, як мої груди! Чого ж ти їх до хати притарабанив?

— Бо торкатися їх не можна, торкнешся — і капут. Розірве на шмаття!

— Боже мій! Не підходь! У нас діти! Хто їх прогодує?

— Та не верещи, як недорізана! Постели мені в кухні і дай щось перекусити, бо я голодний, як… як…

Тут він піймав себе на думці, що голодним є не він, а ця панночка, чиїм тілом він тепер заволодів. Хоча, як по правді, то невідомо ще хто ким заволодів.

— Дуську, де ж твій живіт?

— Манюсю, якби тебе п'ять годин тримали перед націленим револьвером, якби тебе посадили на одну міну, а дві інші кинули за пазуху, та якби за тобою спустили собак та іще й стріляли навздогін, то, Манюсю, сумніваюся, чи твої пишні форми й надалі засталися б такими пишними.

— Бідненький! В тебе стріляли! Тебе на міні тримали!.. А що вона хотіла ця клята мафія?

— О, Маню, це державний секрет… — стишив голос Цибулька, — я тобі ніколи не казав… Але я не просто бухгалтер скромного банку, я аґент нуль-нуль-вісім!

— Що? — бідолашна Манюся пополотніла і схопилася за серце.

— Так. Мені довірено важливу справу. І ось мафія, підіслана розвідкою однієї іноземної держави, хотіла мене примусити видати їй державний секрет.

— О, Дуську! Ти герой! Ти — не видав!

Цибулька гордо підняв голову і випнув груди, забувши, що це вже не просто груди, а досконалі перса.

— Дуську! А чому ці міни не падають? Чому вони тримаються зовсім, як у справжньої дами?

— Егм… Вони прив'язані.

— Жах! Як же ти врятувався?