Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Горе! Горе! Горе! — заквилила Лідія і налила собі повний келих вина.

— Тепер він пропав у горах сміттярських — на віки вічні…

— Ти завше! Завше робиш усе навпаки! — крикнула Емілія до матері і перекинула їй макітру з пирогами на голову. Пироги розбіглися враз на всі сторони, а макітра налізла на самі очі.

— Такі в мене доньки, бачите? — схлипнула стара. — Пальцем об палець за цілий день не вдарять, пилинки не здують, а тільки й знають, що мене поганяти та збиткуватися… Якесь нещасне пуделко викинула на смітник — і от маєш тобі… Все, вмру я тепер вам на злість. Піду до пана бургомістра, нехай мені дасть такий квит, що я вмерла, і вмру. Буду мертва тут жити. Ніхто вже до мене нічого не матиме. Буду мертва тинятися покоями, скиглити і завивати, яко справжній дух, і хитати фіранками, скрипіти підлогою, траскати дверима, дзеленчати ланцюжками, хлюпати водою…

— Прекрасно! — сказала Емілія. — Може, хоч тоді перестанеш виварювати свої дурнуваті борщі. Ходімо, мої любі!

Бумблякевич подався за карлицями, вирішивши, що подібні сцени, мабуть, частенько тут відбуваються і втручатися не варто.

Сад, здавалося, не мав кінця. Деколи доводилося достоту продиратися через виноградне галуззя, нарешті гущавина проріділа і попереду зблиснула смуга води. Небавом опинилися вони на просторій галявині, сонце щедро її заливало і тіні не мали сюди доступу. Посеред галяви яскрів ставок з білим лататтям. Вода була прозора, але зовсім безживна. Не побачив у ній жодного тремтіння — стояла в якомусь сомнамбулічному безруху, а в її глибинах не виднілось ні риб, ні пуголовків, ані жодного жучка… Не видно було й водоростей.

— Риби скаламучують воду, — промовила Емілія.

— Жаби так гидко квакають і не дають уночі спати, — сказала Лідія.

На березі лежали купи сіна, і запах його відразу полонив Бумблякевича, скинув сорочку, роззувся і впав горілиць.

— Я хочу купатися, — сказала Емілія.

— Ну, то розбирайся і стрибай у воду, — не знати чого засміялася Лідія.

Емілія подивилися на Бумблякевича і відвела очі вбік:

— Я соромлюся.

— Можеш не соромитися. Наш гість уже в такому віці, що мусив бачити всі наші жіночі зваби, — відказала Соломія і рішуче скинула сукенку.

Під сукнею була зовсім гола і нагадувала синюшне курча. Аби не виявитися неґречним, Бумблякевич не відвернувся, а продовжував спокійно розглядати це майже безстатеве сотворіння, бо була вона спереду зовсім пласка, а на місці грудей темніли скромненькі прищики, як дві медальки, а нижче все було настільки гладке, що хоч бери та прасуй на ній. Зате між стегнами чорніла густа копиця, і то була, мабуть, уся її зваба, бо під нею між стегон виднілася широка щілина, крізь яку прозирався протилежний берег ставка. Дві худі павукоподібні кінцівки вигиналися мало не дугою. Бумблякевич подібне чудо бачив лише на фотографіях з Бухенвальду.

В Соломії його оглядини викликали сміх, і вона гукнула до сестер:

— Чого ж ви? Чи я сама мушу за всіх відробляти?

Лідія, роблячи бозна-які гримаси на обличчі, скинула сукенку і явила єдиному мужчині ті ж самі скарби, що і її молодша сестра. Була тільки дещо ширша в клубах, від чого щілина між ногами утворилася такою, що там завиграшки вмістилася б і третя нога.

Черга дійшла до Емілії. Але й тут жодних несподіванок природа не викохала для Бумблякевича. Хіба що ноги в старшої сестри були геть зарослі темним волоссям і це повинно б свідчити про неабияку жагу.