Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Невже й до Львова докотилося про наш замок?

— Маю укласти генеалогічне дерево наших королівських родів. А в замку знаходяться всі необхідні матеріали.

Чоловік якось дивно оглянув Бумблякевича, мовби той торочив несосвітенні речі, а по хвилі запитав:

— І ви збираєтеся спинитися в цій корчмі?

— Лише на ніч. Добираючись сюди, я потрапив у кораблетрощу…

— Як? Як ви сказали? — засвітив зуби в усмішці чоловік.

— В кораблетрощу?

Бумблякевич збагнув, що ляпнув щось не те, але відступати було нікуди.

— Ну… корабель наш розбився на морі… Я щойно звідти…

— З моря? — уже просто вирячив очі чоловік. — Про яке море ви говорите? Де в Галичині море? Певно хтіли-сьте сказати, що пливли через Дністер? Це буває. Той паром уже двічі перевертався. Ну-ну, і що далі?

— Всі мої речі й гроші пропали.

— Так я й підозрював. Коли чоловік падає в річку, то має дуже простий вибір: рятувати або речі, або себе. І тепер ви сподіваєтесь заночувати у Маєра за «Бог вам заплатить»?

— У мене в кишенях порожньо. Але я назву йому одне ім'я.

— Одне ім'я? — чоловік уже виразно кпив і це справляло йому втіху. — Одне ім'я! Чому не два? Або три? Або десять?

Бумблякевича це роздратувало:

— Ви глузуєте з мене?

— Ніскільки. Просто я знаю Маєра. За зламаного шеляга ладен людину в цюпу запроторити. А ви кажете — ім'я! Та хоч би ви послалися на самого найяснішого цісаря Франца-Йосифа, то і тоді не дістали б навіть пінки на пиві.

— Добре, може, посилання на цісаря й не дасть нічого. Але ім'я княгині фон Шруботяг мусить справити враження.

Чоловік пирснув сміхом, та так, що аж захлиснувся і мусив відкашлюватися, продовжуючи спазматично заходитися од наглих веселощів.

Цього для Бумблякевича було вже забагато, і він, повернувшись на каблуку, рішуче подався до корчми.