Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

У просторій залі над столами, що мало не вгиналися від кухлів і п'ястуків, лунав густий гомін щонайменше на трьох мовах: українською, польською і німецькою. Поміж столами снували дві дівчини з кухлями, у широких квітчастих спідницях та шнурованих блюзках.

— Слухаю пана.

Десь ізбоку вигулькнула кругла фігура чи то адміністратора, чи то шинкаря.

— Це ви будете пан Маєр?

— Слухаю пана.

— Я прибув зі Львова. Вас попереджали?

— Ніхто мене не попереджав. Але слухаю пана.

— Всі витрати погоджено…

— Ага, ага… Нічого я такого не чув.

— Я збираюся відвідати замок. Завтра. А нині мені треба переночувати. Пані княгиня фон Шруботяг казала, що дасть вам знати.

— А-а, пані княгиня? — перепитав Маєр, і в очах його блиснуло щось глузливе.

— Так, — втішився Бумблякевич, — ви її знаєте, правда?

— Аякже, аякже, хто би не знав пані княгині фон Шруботяг? Але тоді вам не сюди.

— А куди?

— Не сюди. Зараз поясню.

Бумблякевич помітив, що до їхньої розмови з цікавістю прислухаються присутні. Гомін втих і навіть сам Маєр що слово став обмінюватися з ними поглядами так, наче б потребував підтримки. Та коли діло дійшло до княгині, у кожного на обличчі об'явилася вичікувальна посмішка…

— Підете вгору по вулиці, — пояснював він, а посмішки поступово росли та росли, — а коли вулиця поверне наліво, то й ви повернете. А там ще метрів двадцять — і зелений брама. Запам'ятаєте? — В залі уже лунав одвертий сміх. — Зелений брама з вирізаним серцем. От туди й постукаєте.

Бумблякевич ґречно подякував, потиснув пухку долоню пана Маєра і вийшов з корчми, відчуваючи, як від голосного реготу за спиною червоніють у нього щоки і пітніє чоло.

— Ну що? — спитав чоловік, що, як виявилося, терпляче очікував його на вулиці.

Бумблякевич переповів свою розмову, і чоловік знову почав мало не гикати зо сміху.