Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Чого це ви? — не знав, чи злитися, чи й собі сміятися.

— А знаєте, куди вас послав той вошобийця?

— Куди ж?

— Та не куди ж, як до божевільні. Не скурвий син, га?

— Тьху!

— Але ж ви — як по правді — саме на такого виглядаєте, що звідти втік. Спочатку мололи мені про море й кораблетрощу, а під кінець спімнули княгиню, котра ще років тому зо двадцять як загинула.

— А син її?

— Та ж із сином загинула. Карета зірвалася в урвище. Звідтоді в їхньому замку замешкали привиди.

— Привиди? Але ж мені було сказано, що там тепер монастир.

— Монастир привидів. Щоночі там запалюється світло і служиться меса. Лунають музика і спів. Ніхто туди не важиться йти. Через те ваш намір, власне, й скидається на намір божевільного.

Бумблякевич відчув, як земля розходиться йому під ногами. Куди він потрапив?

О Мальво Ландо, Мальво Ландо! Куди ще мене заведе твій слід?

— Ну, що ж, не пропадати вам, — сказав чоловік. — Все одно зараз кінців не знайдете. Ходімо краще до мене, переночуєте, а там буде видно.

— Справді? — втішився. — То ви мене за божевільного не маєте?

— Ні. Бо я сам божевільний, — і розсміявся. — Я поет. Мартин Кара. Гарно? Це моє псевдо. Крім того, я є видавцем газети «Вічевий Дзвін». Там, опріч всякої всячини, є і мої вірші. Їх, щоправда, ніхто не читає, але це мене мало обходить. Я пишу для майбутніх поколінь. Зате саму газету, як не дивно, розкуповують. Лають, але купують. Я там декому перцю в дупу сиплю. Підозрюю, що вони її здебільша й розкуповують. Щоб у народ не йшла.

— А що ж народ? Ваш «Дзвін» його спонукає до дії?

— Народ спить. Нікому нема діла ані до ближнього, ані до проблем нашого міста. Кожен живе сам у собі. А влада цим користає.

Вони спинилися біля хатини, що одним боком вгрузла в землю і заросла густою бузиною, її сумний вигляд був би ще сумнішим, якби не померки.

— У вас був землетрус? — поцікавився Бумблякевич.

— Чому — був? — засміявся Мартин. — Тут мешкає землетрус. І це — я. Я стрясаю всеньке місто.