Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— А то ж як?

— Народила князя.

— То він син однорога?

— Так.

— Але ж у ньому нема нічого від… е-е… татуня!

— Чому нема? У нього спина і ноги вкриті делікатним білим хутром. А над чолом є маленька ґулька. Вона схована у шевелюрі, і її так просто не видно. Але вона росте. Такий собі скромний ріжечок.

— Дуриш! — не повірив Бумблякевич. — Це якась повна абракадабра! Якби він був наполовину однорогом, то не полював би на своїх родичів!

— Одноріг — їхній тотем. Полювання і споживання тотему — звичай, який сягає правіку. У Теодорові по матері пливе цісарська кров, а по батькові королівська. Адже той одноріг був королем однорогів.

— Чи богом однорогів?

— Не знаю, як це у них називається. Що почула, те й переказую.

— А хіба ж там свідки були?

— Виявляється, були. Стара Вівдя, чарівниця, яка мешкає на Чортовому Болоті, бачила. Вона звикла тинятися лісами, збираючи різне зілля. Ото вона мені й розповіла, як натрапила на закохану парочку.

— А ти з чарівницею приятелюєш?

— Княгиня частенько посилає мене по зілля. Вона звикла пити гербату з медом.

— Цікаво, чи князь знає, про своє походження.

— Цього я не скажу. Якщо й знає, то ніколи нічим себе не видав. Адже про цю таємницю більше нікому нічого невідомо.

— Невже? Та ж перша ліпша дівчина, яка лягла з ним у ліжко, це легко виявить. Досить лише обняти князя.

— Так, але, він ніколи не роздягається повністю і носить такі цупкі сорочки, що крізь них нічого не намацаєш. До того ж він ніколи не лягає на панну, а бере її тільки ззаду. Як одноріг.

— Звідки тобі все це так докладно відомо?

— Що невідомо Богу, те відомо покоївці. Покоївка, яка вміє проникати у найтаємніші шпаринки — скарб. А покоївка, яка ще й при цьому вміє зберігати таємницю — незрівнянний скарб.