Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Як на мене, то з таємницями у тебе проблема.

— Свиня! — ляснула вона його по животу. — Як ти можеш мені таке говорити? Я не приховую таємниць перед своїм коханим. А хто мій коханий?

Бумблякевич звів брови.

— Ти! — ляснула вдруге по животу. — Але не ціниш! Я йому душу розкриваю, а він! — Фрузя пестливо погладила живіт Бумблякевича. — Ах, яке в тебе пузо! Ні, це не пузо — це повітряний бальончик[71]. Який ти весь волохатий! Як борсук. А я твоя борсучка. Як мені хочеться пірнути в ці несходимі хащі й блукати ними, блукати. А хтозна — може, я стріну там ще багато-багато таких, як сама, збожеволілих від кохання панночок. Скажи, ти багато мав жінок переді мною? О, тільки не обманюй. Тільки не обманюй. Адже я відкрила тобі всі свої таємниці! Скільки?

Бумблякевич задумався. Скільки він мав уявних панночок? Легіон! Щовечора протягом двадцяти п'яти років він поринав у чар солодійства, і з'являлася йому такої містичної миті чергова панна або дівчинка, а деколи за один раз він міг змінити в уяві й двох-трьох, а скінчити на четвертій. Але візьмемо заокруглено: помножимо двадцять п'ять років на триста шістдесят п'ять днів. Що вийде? Пфу-у! Всього-навсього дев'ять тисяч сто двадцять п'ять. Фрузя буде дев'ять тисяч сто двадцять шоста.

— Ну, скажи! Скажи! — благала вона. — Це мене так збуджує! Скільки?

— Та десь понад дев'ять тисяч, — відказав скромно Бумблякевич і подумав собі, чи не замало назвав?

Фрузя схопилася за свої пишні перса:

— Господи! Дев'ять тисяч! — Але по хвилині роздумів замотала головою: — Це фантастично! Виходить, що ти кожного дня міняв коханку?

— Еге, міняв. А деколи за один раз кількох перепускав.

— Та ти просто статевий гігант!.. Але — дев'ять тисяч? Не може цього бути.

Можна було б, звичайно, зізнатися. Але хотілося спати, і Бумблякевич заплющив очі.

ПРИВИД. ХВИЛЕВА КЛЯМРА

Прокинувся в сутінках, тоненькі повісма світла соталися крізь штори, купаючи в собі міріади порошинок, і вістили ранок.

З подивом зустрів гарячу воду в лазничці й, не чекаючи, доки набереться повна ванна, підставив своє тіло під зливу води. Повернувшись назад до покою, накинув халата, якого наготувала йому Фрузя, і раптом подумав: що там, за шторами? Якщо є штори, мусить бути й вікно. Куди виходить воно? Хіба на сміттярські гори…

Рвучко шарпнув за шнур. Шурхотлива тканина розійшлась, і побачив високе вікно, а за ним рівну, вимощену мармуровими плитами терасу, оточену невисокою балюстрадою з фігурними кам'яними вазами. З кожної вази стирчав кущик мирту.

Йому чомусь страшенно забаглося прогулятися тією терасою. От він уже підбіг до балюстради й вихилився над урвищем, котре стрімко збігало донизу, в глуху і темну просторінь сміття. Внизу виднівся парк із посипаними гравієм доріжками, а довкіл розливався щебет пташок. Під самим муром радісно дзвенів ручай.

У Бумблякевича запаморочилося в голові, й він уже було намірився вертати назад до кімнати, коли до його вух долинув тихий спів.

Неподалік побачив дівчинку в білій льолі, що, здавалось, була виткана з павутиння. Дівчинка стрибала на одній нозі по плитах і мугикала щось сумне і невиразне. При кожному стрибку льоля радісно злітала вгору, і очам являлись два пухкенькі й гладенькі стегенця. Біленьке волосся, недбало розсипане за спиною, теж щоразу злітало вгору, й видіння це заполонило увагу Бумблякевича.

Не знати, скільки б ще стовбичив отак, коли б дівчинка не дострибала до нього і не спинилася. Лише тепер вона побачила незнайомця і, схиливши набік голівку, без жодного зашаріння стала роздивлятися. Легенький вітерець липнув льолею до тіла, і прозорість її дозволяла вистежити усі закамарки й обриси.