Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Саме в цю хвилю виплила Фрузя у сукні з білого напівпрозорого шовку, який переливався на сонці і дозволяв навіть вгадувати усі опуклі приваби панни. Не диво, що погляди усіх присутніх враз зашурхотіли у складках шовку, завихорилися, заплуталися, запірнали. А найбільше прицмоків отримали перса — світлі вулкани, готові до вибуху, персикові драглі, пупляхи[66] велетенських півоній.

— Богиня! — прошепотів Бумблякевич і уявив, як це набубнявіле пристрастю тіло пронизує багнет однорога, і кров заливає білість шовку.

— Ну, що — тепер ми всі вкупі? — гукнув князь.

— Всі! — пролунав хор військових.

— Тоді гайда! Рушаймо!

Хтось затрубив у ріжок, і товариство рушило в глибини лябіринту. Княгиня ще довго махала їм рожевою хустинкою.

Бумблякевич не міг надивуватися, як усі ці люди легко орієнтуються серед височенних гір сміття, пірнаючи з провулка у провулок, спинаючись на гребені гір і знову спускаючись у долину. Попереду повагом йшла Фрузя, а вся решта товариства пристосувалася до її кроку. У тій її ході було щось урочисте і тривожне, мовби йшла вона в останню дорогу, аж Бумблякевича проймав страх за неї. Адже ризикувала найбільше саме вона — ніжне сотворіння, крихка безборонна істота…

Небавом за нею витяглася довга вервечка процесії.

— Здогадуюся, що ці лови для вас перші, — сказав князь. — Невже вам не доводилося когось уполювати?

— Ні, — з деяким сумнівом у голосі відповів Бумблякевич, не маючи певності, чи фантазійні трофеї заслуговують на увагу. Иноді, вечорами перед сном, часто уявляв себе мисливцем у джунглях і мужньо розправлявся із леопардами та крокодилами, наштрикував на списа лева, душив ув обіймах бегемота і сік мачетою анаконду. Сон після таких подвигів оповивав його миттєво. — Я мирна людина. Навіщо ви полюєте на однорогів?

— Це наш тотем. Раз на рік маємо таке свято — лови однорога. Зрештою, їх розплодилося стільки, що можна полювати й частіше. Крім того, вони стають небезпечними. У них прокидається бажання захопити нашу терени. Траплялися випадки, коли однороги, збившись у табуни, влаштовували полювання на людей.

— Чи ваші однороги чимось відрізняються від тих, які описані в середньовічних бестіяріях?

— Ні, нічим. Вони такі самі, як прийнято їх зображати на гербах — сніжно-біле кінське тіло, що завершується левиним хвостом, і оленячі ноги. З чола, ясна річ, стирчить ріг. Між іншим, опис полювання на однорогів у степах України залишив арабський мандрівець Ахмед Ібн-Фадлан у 922 р. Він писав, що ця тварина менша за верблюда, але вища за бика. Голова її, як у ягняти, хвіст і копита бичачі, тіло, як у мула. А посеред голови один товстий круглий ріг. Коли ця тварина побачить вершника, то мчить до нього, а, наздогнавши, настромлює вершника рогом, висмикує з сідла і, підкинувши вгору, ловить знову на ріг доти, доки не заб'є. А коневі нічого не заподіює. Полюють на неї так: вилазять на високі дерева і, коли тварина опиниться між ними, стріляють отруєними стрілами.

— Наскільки мені відомо, однорога полювали винятково задля його чудесного рогу, завдяки якому можна визначити, чи є у вині отрута.

— Авжеж. Я п'ю вино тільки з його рогу.

— Ви боїтеся, що вас отруять?

— Не в цьому справа наразі. Поки що я тільки готуюся до тієї священної хвилини, коли зможу посісти трон України. І саме тоді мені згодиться цей ріг. Бо ж у мене з'явиться чимало ворогів. Але вже зараз я користуюся рогом, аби призвичаїтися тільки до нього і ніколи не брати до рук келиха. Рогом я також торкаюся кожної страви.

— Це так само для того, щоби призвичаїтися?

— Авжеж. Коли я стану королем, то все буду чинити автоматично. Адже день у мене буде розписаний до хвилини. Я буду виголошувати промови, які писатиме для мене Мальва.

— Скажіть, будь ласка, а Мальва… Вона ніколи не бере участі в ловах на однорогів?