Оголений нерв: роман

— У чому?

— У байдужості до того, що знаходиться за порогом власної оселі.

— Ти хочеш сказати, що мені, наприклад, повинно бути небайдуже до бюджету міста? — в її голосі були нотки невдоволення. — Мені байдуже, чи буде там що, чи ні, бо все одно місцева влада розкраде. Чи за свої кровні збудоване Царське село

? Скажеш, що за зарплату ті хороми виросли? То кошти з того самого бюджету, яким ти так переймаєшся! Ти будеш доїдати?

— Уже перехотілося, — буркнув у відповідь.

— Тоді йди до ванної і ще раз помий руки перед сном, — чи то попросила, чи наказала.

Геннадію зовсім не хотілося сперечатися ще й на цю тему. Мовчки пішов до ванної кімнати і довго-довго зі злістю милив руки, підставляв їх під гарячий струмінь води і знову натирав їх милом.

Частина третя

Не пощастило нашому народу. Дав Бог сусідів, ласих до нашесть. Забрали все — і землю, і свободу, Тепер забрати можуть вже і честь.

Ліна Костенко

Розділ 31

Одинадцятого травня, у день, коли повинен був відбутися референдум, Настя прокинулася рано. Вікно не було завішене фіранкою, тож яскраве, веселе вранішнє сонечко жартома направило в нього теплі промінчики, вони зупинилися на прикритих повіках Насті. Вона розплющила очі й одразу замружилася від яскравого світла. Ще трохи поніжившись у ліжку, жінка накинула халатик і вийшла на балкон. Приємна прохолода ранку допомогла їй швидко відійти від сну. Настя запалила цигарку, оперлася на поручні балкона. Місто, залите сонячним світлом, раділо приходу нового дня. Якщо подивитися з балкона ліворуч, вздовж рівного як струна Гвардійського проспекту, то прямісінько в кінці його — схід. Там народжується новий день, а праворуч, там, де починається проспект, сонце сідає за горизонт. «А я — середина Всесвіту, бо якраз посередині», — подумки пожартувала Настя.

Здавалося, що місто, як і раніше, мирне, спокійне і незворушне, проте десь у ньому, як черв’яки в стиглому налитому яблуку, причаїлися озброєні непрохані гості. Життєстверджуючий яскравий день надавав Насті оптимізму, і вона була майже впевнена, що ніякого референдуму не буде, бо містяни не такі вже й дурні, щоб іти на нього, закликаючи ворога на свою землю. Та й керівництво міста ніхто офіційно не відсторонив, тож зроблять усе, щоб дільниці не відкрилися.

З гарним настроєм Настя поспішила приготувати сніданок. Незабаром повернеться чоловік із нічної зміни, прокинеться Іванна, яка вчора повернулася додому посеред ночі, причалапає на кухню свекруха і, можливо, заскочить Геник. Котлети були заздалегідь приготовані, тож Настя почала чистити картоплю на пюре. Вона поставила каструлю з очищеною картоплею на плиту, зробила собі каву й знову вийшла на балкон.

Місто вже розминало після нічного сну м’язи, пустивши своїми рівними чистими вулицями транспорт. Прогримів повз будинок у бік комбінату перший вусань — старенький тролейбус. Зазвичай у ньому в цей час пасажирів, як оселедців у бочці, а зараз — лише один кондуктор. Тролейбус, нічого не розуміючи, сонно побіг далі, шукаючи пасажирів на зупинках та голосно гримаючи металевими «ногами» в кожній вибоїні на дорозі. Найближча з них — навпроти рогу будинку. Ось водій намагається оминути вибоїну, яка здалеку схожа на рану на тілі рівної дороги, але марно. Гоп — і загримів усією масою свого металевого тіла. Цьогоріч чомусь забули підлатати дороги. І не дивно. У міста, як і у природи, є свої прикмети. Коли масово лагодять дороги — незабаром вибори. Ще одна аналогічна: не ремонтуються дороги — до виборів ще далеко. На минулих було так, що в кварталі роздовбали дорогу, поробили такі рівненькі ямки, навіть краї намастили смолою на велику радість навколишніх мешканців, проте радість була передчасною. Люди не врахували, що швидкість наближення виборів була більшою, ніж швидкість ремонту дороги, тому ями мали шанс зяяти чорнотою до наступних виборів. Але природа більш поблажлива до людей, ніж можновладці: за рік вибоїни затяглися брудом дороги та піском, а небесна вода допомогла все те спресувати так, що й у найближчі вибори кандидатам у депутати не доведеться їх латати. «Було б весело, якби не так сумно», — подумала Настя і зітхнула.

Так у місті завжди — нікому нема ні до чого діла. Люди бояться не оплатити вчасно комунальні послуги, але ніхто не піде скаржитися на відсутність тих послуг, за які сплатили, випотрошивши свої гаманці. У під’їзді будинку вже двадцять п’ять років не було жодного ремонту. Облуплена фарба на стінах, штукатурка у брудних коричневих розводах від численних проривів труб, погнуті перила, вибите скло непогано заміняють шматки фанери, вхідні двері не зачиняються — всі мешканці звикли до такого сучасного дизайну. Нікому навіть не спаде на думку піти й вимагати зробити ремонт, бо всі знають ще одну народну прикмету міста: «Якщо зробили ремонт у під’їзді, поставили металеві двері і є гаряча вода — там живе хтось із керівництва». Біля виходу з будинку після кожного дощу збирається вода, утворюючи великий басейн підтоплення, тому кожен житель кляне невідомо кого. «Коли вже засиплють цю яму?!» — обурення є, дії — жодної, хіба що якась добра людина принесе пару цеглин, щоб по них можна було дістатися до ґанку.

Балкони руйнуються, але років п’ятнадцять тому з домоуправління пройшлися по квартирах і взяли розписки про те, що мешканці повідомлені про аварійний стан своїх балконів. Дуже зручно, бо так знімається відповідальність за негативні наслідки. Іноді знаходяться поодинокі ініціативні мешканці, переважно зі старшого покоління, які йдуть по інстанціях, але повертаються з нульовим результатом і знову все стихає. Інші вже нікуди не підуть, знаючи, що марно. Ніякого опору спресованій роками системі, яка перетворила людей на німих рабів, на покірне стадо, яке має задовольнятися малим: трохи тепла, їжі, грошей.

«Совковий Донбас» звучить дещо образливо, але, якщо вдуматися, то визначення точне. Більшість мешканців застигли в минулому, десь в СРСР, де є комуністи, гасла і надія на дешеву ковбасу і низькі комунальні послуги. Комуністи вміло рік у рік підтримували віру в те, що ще можна повернути той час, коли все «коштувало копійки» і були встановлені фіксовані ціни. Ностальгуючи за минулим, заповнювали вулиці піснями з далекого Союзу, а сучасного європейського життя ніхто не бачив і навіть не намагався побачити, якщо не враховувати невелику частину прогресивних освічених людей. Дехто влився в безлику масу, яку так налякав Майдан, бо саме він руйнував їх звичний і спокійний устрій життя, коли не потрібно думати, аналізувати, підводити голову. Найлегше — плисти за течією, не докладаючи жодних зусиль, жити по накатаній колії, коли новий день — як клон минулого: робота, дім, вихідний та ще відпустка. І так з року в рік. І неважливо, що сплачені кошти за комунальні платежі йдуть комусь у кишеню, бо «всі крадуть», що дорожній збір знімається вчасно, а дороги взагалі зникають. Байдуже, що під’їзд у гіршому стані, ніж у найбідніших будинках чорношкірих.

За останні роки, коли до влади прийшла ПР, ще міцнішим став бандитський закон «Правий той, хто має більше прав», де основне правило — покірність перед сильнішим, або закон стада. Бути в стаді серед собі подібних набагато легше: не потрібно про щось думати, можна просто щипати травку там, куди привів пастух. Навіть якщо десь є пасовисько з густішою і соковитішою травою, піти туди самому боязко. Є пастух, чи пак, власник, який повинен указувати, де можна пастися. Справді, навіщо нам Європа, коли там самі геї? Там краще жити? У нас також непогано, от тільки б не годувати «західняків», бо що заробимо, то все туди йде. Вони — корінь зла, через них у нас низька зарплатня, Донбас усіх годує. Які дотації отримує Донбас і які західні області? Ми не економісти, тому не знаємо, але те, що всі живуть за наш рахунок, знаємо точно. Хто сказав? Пастух, тьху ти, комуністи кажуть, члени Партії регіонів. Так, ми їх вибрали, бо вони наші, всіх зростив Донбас, тому й проблеми простого народу знають. А «київській хунті» яке до нас діло? Їм на нас начхати. Он Майдан влаштували, адмінбудівлі зайняли, шини палили, стріляли — їм усе можна, а наші хлопці чому не мають на це права? Якщо у Києві западенці займають будівлі, то це називається революція, а якщо в Луганську зайняли приміщення СБУ, то одразу стали сепаратистами. Чому така несправедливість і нерівність? Буде в нас свій референдум, своя незалежність і своя нова влада, яка не допустить сюди правосєків. На референдумі лише з’ясується, скільки жителів Донбасу бажає жити федеративно у складі України чи приєднатися до Росії. Звичайно, що більшість захоче піти по кримському сценарію. У Росії зарплати он які! І пенсії у кілька разів вищі. І не потрібно розмовляти українською мовою. Чи хто коли змушував? Поки що ні, але прийшли до влади самі бандерівці, то тепер вимагатимуть учити українську. Навіщо вона мені?

— Ось у чому справа! — Настя ляснула себе долонею по лобі.