Оголений нерв: роман

— Батько забрав тіло в Лисичанськ, там і поховав.

— У тебе є його адреса?

— Ні, сам хотів у тебе дізнатися.

— Я тебе підкину додому, — поквапливо сказав Геннадій і сховав у кишеню листа.

Геннадій зателефонував Уляні і спитав, чи нема в неї адреси батька Ніка.

— У мене є все, — відповіла дівчина.

— Тоді прихопи з собою адресу і виходь з дому, я зараз під’їду.

— Гаразд, — сказала Уля, нічого більше не питаючи.

Вони зупинилися біля будинку батька Никона. На їх щастя, чоловік був удома. Геннадій подав йому листа.

— Цей лист написав ваш син перед смертю, — пояснив Геннадій і відійшов, щоб не заважати чоловіку.

Було видно, як від читання останнього синового послання опустилися плечі кремезного чоловіка, як тремтіли аркуші паперу в його міцних руках, як він витер очі рукою.

— Дякую вам, — сказав чоловік, повернувшись до Геннадія та Уляни. — І боляче, і легше стало, трохи відлягло від серця. На похоронах Никона дехто підходив до свіжої могили і плював на неї. Усі вважали, що він був на боці ополченців і напував їх водою з доброї волі. Звичайно, кожному тепер не поясниш, не одразу відбілиш ім’я сина, але ця записка буде зі мною до скону.

— Зробіть мені, будь ласка, копію листа.

— Звичайно, зроблю і дам.

— Можете проїхати з нами і показати його могилу? — спитав Геннадій. — Він був нашим другом.

Свіжа могила Ніка була неподалік від центральної доріжки.

— Бачите, знову хтось зламав дерев’яний хрест, — сказав чоловік, — доведеться ще раз міняти. Та то пусте, незабаром поставлю тут пам’ятник. Хочу написати на ньому щось із пісень сина. Допоможете підібрати?

— Звичайно, — відповів Геннадій.

На могильному горбку — вінки, біля зламаного хреста — портрет Ніка, бритоголового, з сережкою у вусі, усміхненого, життєрадісного, з розкосим розрізом очей, у яких світиться саме життя.

— Привіт, Ніку! — сказала Уля.