Оголений нерв: роман

— Я взагалі не вживаю спиртне, — запротестувала жінка.

— Доведеться випити, — сказав чоловік.

Її силоміць поклали на стіл, прив’язали мотузкою руки і залили в рота пекучу рідину. Вона плакала, благала, вмовляла — все марно, напували аж поки перед очима жінки все розпливлося і вона збайдужіла до насилля. Як крізь сон вона чула, як їй оголили праву року, а рота заткнули кляпом. Один точний сильний удар топорищем по руці, шалений, пронизуючий біль — і зникло кудись усе жахіття. Жінка прийшла до тями, коли їй на обличчя Роза хлюпнула води.

— Болить, — простогнала Богдана Стефанівна.

— Доведеться потерпіти.

— Води, — попросила жінка.

— Воду треба заробити. Досить ніжитися в ліжку — пора на роботу.

— Яка робота? Я не можу ворухнути рукою.

— Це добре, — посміхнулася Роза, — буде виглядати правдоподібно.

— Що вам від мене треба?

— Зараз тебе відвезуть у пішохідний перехід, — пояснила циганка, — там будеш просити милостиню.

— Стати жебрачкою?!

— Так зароблятимеш на харчі, а ввечері тебе привезуть сюди, і я тебе нагодую. Дати драла навіть не думай — наші люди завжди поруч, вони будуть підходити до тебе, і ти віддаватимеш їм гроші.

Перші дні були найжахливіші. Навіть зламана рука так не боліла, як обпікав сором. Іноді жінка від болю та недоїдання непритомніла, і тоді люди ставали щедріші і подавали більше. З роботи в переході її перевели на приміські електрички, але й там кожного разу з сусіднього вагону за нею пильнували. Іноді їй дозволяли зателефонувати доньці, але тільки сповістити, що в неї все добре. Потім Роза сказала, що її діти гралися з телефоном і десь його загубили. На жаль, Богдана Стефанівна не знала напам’ять номер телефону Насті і втратила з нею зв’язок остаточно.

Жінка постійно обдумувала план втечі. До міліціонерів звертатися годі було й думати — щодня вони підходили до чоловіка, який забирав зібрані гроші, і циган відраховував правоохоронцям певну суму. Втекти не було можливості, але надія її не покидала. Жінка вірила, що така нагода може випасти зовсім неочікувано, і це давало їй сили виживати.

Одного дня вона зайшла в електричку, а циган, який мав її пильнувати, затримався на платформі, підвернув ногу і не міг на неї опертися. Електричка рушила, везучи Богдану Стефанівну без звичного супроводу. Вона зібрала трохи грошей, вийшла на проміжній станції і пересіла в електричку, яка йшла в інший бік. Жінка знала, що її порятунок у руках однієї людини. Усе залежало від того, чи зможе вона її знайти — від останньої зустрічі минуло майже сорок два роки.

Богдана Стефанівна добре пам’ятала адресу, де колись мешкала, але зараз селище у Підмосков’ї годі було впізнати. Сучасні будинки на кілька поверхів за високими парканами або металевими огорожами ніби змагалися поміж собою у вишуканості та дизайні. Чим ближче жінка підходила до будинку, тим більше хвилювалася. Вона навіть уявити боялася, що з нею буде далі, якщо людина, на яку вона покладає надію, або не живе на старому місці, або відмовиться допомогти.

Будинок дуже змінився. З двоповерхового він перетворився на триповерховий, розрісся вшир, осучаснився дахом з червоної металочерепиці та зовнішнім оздобленням. Богдана Стефанівна здоровою рукою натиснула на кнопку дзвінка. Загавкав собака, і за хвилину відчинилася хвіртка.

— Знову жебраки! — невдоволено сказав незнайомий кремезний молодик. — Чи вам тут медом намазано? Що тобі винести?

— Тут мешкає Сергій Андрійович? — спитала жінка.