Оголений нерв: роман

— Пробач, друже, — стиха промовив Геннадій.

— Я хочу побути наодинці з сином, поговорити з ним і попросити вибачення, — сказав батько Никона.

— Ми вас зачекаємо в машині.

— Не треба, — похитав головою чоловік, — я сам доберуся додому, а ви їдьте з Богом.

— Лугандія, — сказав Геннадій Никону, що означало: «Прощавай».

Вони поволі пішли до машини.

— Останнім часом не йде з голови пісня Ніка, — сказав Геннадій Улі. — Пам’ятаєш?

Пусть шепчет тебе осень, какие маски мы носим,

Пусть шепчет тебе ветер о чем-то на рассвете,

В поднебесье, разливая краски,

Осень золотая дарит мне не напрасно.http://bukva.org.ua/svitlana-talan-ogoleniy-nerv.html?page=43

— А мені спали на думку такі рядки, — тихо промовила Уля і продекламувала:

Хочу забыть чувство надежды — укрепляю веру.

Пусть дым в салоне — я обгоняю ветер,

Ухожу от погони, но от себя не сбежать…

— Нік відчував, що то його останні пісні, — сказав Геннадій, — недаремно ж такі назви — «Вічна дорога» і «Осінь».

Розділ 87

Богдана Стефанівна полегшено видихнула — нарешті митниця позаду, і автобус, у якому вона поверталася додому, заїхав на територію України. Здавалося б, така сама місцевість, однакові дерева, луки, річки — і все одно є відчуття своєї землі, рідної, не чужої. Від напливу емоцій у Богдани Стефанівни заспівала душа, хвиля радості наповнила все єство. Скільки часу вона мріяла про таку мить! Надія повернутися на батьківщину не покидала її навіть тоді, коли здавалося, що в неї не лишилося жодного шансу.

Автобус хитнуло на вибоїні — і жінка притисла до грудей хвору праву руку. Вона прикрила очі — й спогади знову полинули з пам’яті. Згадалася циганка Роза, нахабна, зухвала і зла. Саме вона спочатку здалася Богдані Стефанівні такою гостинною і привітною, коли жінка не знала, де переночувати. Циганка запросила до себе, і за наївність Богдана Стефанівна мало не заплатила життям. Напіврозвалена хата десь у Підмосков’ї на дві кімнати і більше десятка циган та їхніх дітей, вічний галас, сварки, дим від цигарок. І все те можна було б стерпіти, якби не один день, який змінив її подальшу долю. Жінці дали виспатися, нагодували, вклали спати, а вранці вона в сумочці не знайшла ані грошей, ані мобільного телефона, ні документів. Роза запропонувала пройти в сарай, де нібито сховала її речі, щоб діти не розтягли. Там на Богдану Стефанівну чекали двоє кремезних чоловіків, дерев’яний стіл, на ньому — пляшка самогону.

— Пий, — наказав циган, — чим більше, тим краще.