Оголений нерв: роман

В останній день липня знову було неспокійно. Ввечері Настя була на балконі, коли в районі сиротинських гаражів почулася автоматна черга. Постріли знову викликали на балкони мешканців будинку. Кілька червоних ракет злетіли вгору. На тлі темного неба вони були схожі на рожеві квітки, але не на радість людям вони «розквітли», а щоб посіяти смерть. Одразу ж заторохтіли ще кілька калашів, це нагадувало ситуацію, коли, перекрикуючи одна одну, сваряться сусідки. За десять хвилин усе стихло і сусіди розійшлися по квартирах. Настя залишилася стояти.

Учора у місті з’явилося світло, і в районі РТІ Настя також помітила перші несміливі вогники. Зараз їх стало більше, нехай ще не всюди, але район Лисичанська подав знак: «Я живий! Вижив попри все!» Додалося вогнів ще на одній із вулиць приватного сектора Лисичанська. Насті було добре видно, як ліхтарі вишикувалися в ряд ніби по команді «Струнко!», радісно заблимали світними очицями. Поступово місто оживало, радіючи кожному ліхтарику, кожному засвіченому в будинку вікну.

Настя ніколи й уявити не могла, що так радітиме звичайному світлу на пагорбі, що все їй стане рідне і близьке, до щему в серці. Справді, війна непередбачувана. Вона навіть не скинула з людей маски, а скоріше оголила їхнє внутрішнє «я», і далі робить відкриття.

Тільки зараз від знайомої Настя дізналася, що не всі міліціонери продажні. Дехто з них три місяці відсидів у погребі, але не погодився на співпрацю з бойовиками. Трьох міліціонерів катували в підвалах, але вони не пішли проти свого народу. Співробітник Насті, молодий чоловік, у якого четверо дітей і вагітна дружина, навіть під погрозами фізичної розправи з дітьми відмовився стояти з бойовиками на блокпостах.

Власник одного із супермаркетів, де були скриньки для збору пожертв сепаратистам, таємно купував для потреб української армії дорогі тепловізори та медикаменти. З сусіднього під’їзду сімнадцятилітній юнак, якого Настя часто бачила разом з батьками на балконі, стояв з сепаратистами на блокпостах і пішов разом з ними. А рідна донька та найкраща подруга опинилися по той бік барикад. Скільки ще нового доведеться дізнатися про близьких і знайомих людей?

Розділ 85

— Куди ти збираєшся так рано? — спитав Настю Геннадій.

— Піду на ринок, — відповіла вона, — хочу купити помідорів для консервації.

— І я з тобою.

— Будь вдома, тобі не можна піднімати важкого, — нагадала вона.

— Я хоч прогуляюся, — сказав хлопець і пішов вдягатися.

Щоб Геннадію менше ходити пішки, вирішили поїхати тролейбусами з пересадками, хоча так набагато довший шлях. Настя з сином сиділи на перших місцях і роздивлялися навколо. Тролейбус зупинився поблизу ринку на перехресті на червоний сигнал світлофора. Попереду — легковик військових, на що вказували заклеєні чорним скотчем номери. Настя помітила, як відчинилися задні дверцята машини і звідти вискочив чоловік.

— Допоможіть! — заволав чоловік. — Мирну людину вбивають укропи!

— Я його знаю, — стишеним голосом сказав матері Геннадій, — цей сепар часто мене зупиняв на блокпостах, а раніше бомжував.

Водій у військовій формі вискочив за ним, схопив його і почав пакувати назад в автівку. Чоловік почав відбиватися і кричати. Враз де й взявся натовп бабусь, які переходили дорогу. Вони зграєю налетіли на військового і почали бити сумками.

— Прокляті укропи! — кричали вони, нещадно гатячи вояка повними сумками по спині та голові. — Людей серед білого дня вбивають!

— Що вони роблять? — розгублено спитала Настя і підвелася з сидіння.

До бабусь почали підбігати на допомогу інші старі жінки і з перекошеними від гніву обличчями завдавати чоловікові удари. Затриманий сепаратист, недовго думаючи, чкурнув геть, а боєць затуляв обличчя руками і не чинив опору. За мить його лице вже юшило кров’ю.

— Йди геть з нашого міста! — кричала бабця, якій час готуватися до розмови Богом.

— Здохни, тварюко! — верещала інша.