Оголений нерв: роман

— Ну, і що з того?

— Мені потрібно його бачити.

— Що-о-о?! А Папу Римського тобі не треба? — скривив невдоволено обличчя.

— Я маю до нього розмову.

— Мій господар не розмовляє з жебраками.

— Я прошу вас доповісти про мене, — чітко промовила жінка, — якщо ви не сповістите про мене, матимете неприємності.

— І як я маю про тебе доповісти?

— Скажіть, що його хоче бачити дружина.

Очі в чоловіка полізли на лоба, він стенув плечима, але пішов доповідати. За мить він уже просив вибачення у жінки в брудному старому одязі, яка була схожа на безхатька…

Якби вони зустрілися десь випадково на вулиці, то не пізнали б одне одного. Коли жінка назвалася його дружиною, Сергій Андрійович одразу впізнав у змученій жінці свою колишню дружину Богдану. Час жорстокий, він наклав відбиток на їхні обличчя, пооравши зморшками, змінив поставу, але не міг змінити очі та голос. Вони дивилися одне одному в очі, і за мить у пам’яті пронеслися спогади. Він, показний, гарний, в костюмі та при краватці, волею випадку потрапив у Прикарпаття. Вона, синьоока донька гір, чиста, як джерельна вода Карпат, не могла пройти повз увагу красеня Сергія. Кохання з першого погляду спалахнуло в молодих серцях. Швидко зіграли весілля, і наречений, завідувач промислового відділу райкому партії, привіз молоду дружину у великий будинок поблизу Москви. За кілька днів у Богдани закралася підозра щодо роботи чоловіка, але кохання сліпе, воно хоче бачити лише красу, відчувати на тілі лагідні руки і пристрасні цілунки. Серед розкоші і кохання народилася донька Анастасія.

Подружжя було щасливе до однієї рокової ночі. Богдана заколисала немовля і вкотре виглянула у вікно. Удень вона бачила, як охоронець чоловіка кілька разів бігав у старий покинутий сарай, який повинні були незабаром знести. Надвечір до чоловіка завітала компанія чоловіків бандитської зовнішності, вони зачинилися в гостьовій кімнаті, де перебували досі.

Богдана не мала звички пхати носа в чоловічі справи, тим більше підслуховувати, але того разу вона, попри свої життєві принципи, підійшла тихенько до дверей, звідки доносилися чоловічі голоси та реготання. Кількох хвилин їй вистачило, щоб зрозуміти: її Сергій не має ніякого відношення до райкому партії, він — звичайний азартний гравець у карти. Напевно, картяр був з нього непоганий, про це свідчили і великий будинок, і розкіш у ньому, і чорна «Волга-24». Відкриття шокувало Богдану.

Опівночі вона вийшла з будинку і пішла до сараю. У неї були всі ключі, тож Богдана відімкнула замок, зайшла всередину приміщення і присвітила ліхтариком. У кутку, на старому простирадлі лежала, розкинувши рученята, мертва дитинка років двох, не більше. Біля неї — труп чоловіка з ножем у грудях, а над ним гойдалося повішене на мотузці тіло молодої жінки. Богдана скрикнула від жаху, впала, впустила ліхтарик, він згас, потім намацала його руками, вискочила з сараю, замкнула і повернулася до будинку. Її коханий чоловік був не лише картярем, а й убивцею! Його руки, які пестили щоночі її тіло, по лікоть у крові!

Тієї ночі Богдана склала в сумку дитячий одяг, взяла немовля на руки, залишила ключі й непомітно вислизнула в темряву. На батьківщину повернутися вона не могла, бо чоловік легко її там знайшов би. Вона тікала від нього в безвість, людину, яку нещодавно кохала всім серцем, стала боятися. Богдана поїхала на Луганщину, до далекого родича, двоюрідного дядька. Жінка розповіла йому все, чоловік запропонував їй стати його дружиною і змінити прізвище. У неї не було вибору. Богдана вийшла заміж за нелюба і назавжди забула, що таке кохання…

Уперше за довгий час Богдана прийняла душ, закуталася в чистий м’якенький халат і вдосталь поїла. За обідом Сергій сам розповів про трупи в сараї. Він справді був картярем, і одного разу йому велику суму програв чоловік, який не мав наміру повертати борг. За законами картярства, то була нечувана зухвалість, і друзі Сергія привезли чоловіка з жінкою та дитиною, щоб його залякати. Ніхто не збирався їх убивати, але дитина була хвора на тяжку форму цукрового діабету, без інсуліну вона померла. З горя чоловік встромив собі в груди ножа, якого там знайшов, а жінка повісилася. Сергій здогадався, що Богдана була в сараї і все бачила. Він шукав її всюди, але її сліди десь загубилися. Своєю чергою, Богдана розповіла про своє життя, заміжжя, зникнення Ніни, рабство у циган. Всі крапки над «і» були розставлені, і Богдана заснула спокійним і міцним сном. Наступного дня Сергій відвіз її до лікарні, Богдані прооперували руку, і надвечір вони повернулися додому. Богдана була так налякана життям у циган, що боялася залишатися навіть у лікарні. Сергій дбав про неї, як про дитину, не відходив ні на крок, всіляко намагався догодити чи порадувати.

— Я дізнався, у кого з циган ти жила, — сказав він, — завтра вони повернуть твої документи і телефон.

Наступного дня Сергій віддав їй усі документи. Вони були загорнуті в той самий папірець і целофановий мішечок.

— Телефон вони комусь уже продали, — сказав Сергій, — я купив тобі новий.

— Я не зможу подзвонити Насті, — зітхнула жінка, — але тепер можна повернутися додому.

— Я поїду з тобою, — повідомив Сергій, — хочу побачити доньку й попросити у неї вибачення.