Оголений нерв: роман

— Увага! — почувся голос жінки, яка на ґанку реєструвала біженців. — Прохання до місцевого населення! У кого є можливість, будь ласка, приносьте одяг, особливо потрібний дитячий. Можна приносити харчі. Хто може, візьміть у свої квартири на кілька днів людей, передусім із дітьми. Готель уже заселений, два автобуси відправлено в профілакторій, житла катастрофічно не вистачає.

— Ходімо до мене, — запросила Настя жінку, — можете пожити у нас.

— Дякую, — відповіла вона, — я якось переб’юся, а он там жінка з трьома діточками. Може, запросите її?

— І вас запрошую.

— Ще раз спасибі, — сказала жінка, — краще прихистіть діточок.

Настя підійшла до молодої жінки, яка тримала на руках немовля, а з обох боків до неї тулилися двоє дівчаток. Настя запросила їх до себе.

— У мене є вільна кімната, — сказала вона жінці, — ви зможете помитися, переодягтися, висушити одяг, голодні теж не будете.

— А ваші домашні не будуть проти? — запитала жінка.

— Я живу зараз із дорослим сином у трикімнатній квартирі, — пояснила Настя.

Жінка погодилася. Як з’ясувалося, її звали Іриною, чоловік на заробітках у Москві, а вибратися з пекельного Лисичанська їй допоміг сусід.

— Багато хто в місті має гумові надувні човни, — розповіла Ірина по дорозі, — лишилися ще з тих часів, коли працював завод гумових виробів. Багатьом сьогодні такі човни врятували життя.

Світла не було, тож у коридорі Настя запалила свічку і поставила її біля дзеркала. Ірина затримала погляд на світлині Іванни.

— Хто це? — спитала Ірина.

— Моя донька.

— Де вона зараз?

— У Москві на заробітках, — відповіла Настя не роздумуючи.

Така відповідь тут нікого не дивувала, бо багато мешканців їхало на заробітки у Росію і ніхто не уточнював, куди саме, всі так і кажуть «на заробітках у Москві». Було б дуже дивно і неправдоподібно, якби Настя сказала, що донька поїхала на роботу, наприклад до Польщі чи в Італію.

Настя нагодувала біженців, постелила в порожній кімнаті і пішла, щоб вони змогли відпочити. Жінка вийшла на балкон і побачила, що біженці досі стоять біля готелю, хоча їх стало значно менше. Від’їхав ще один автобус з людьми.

— Куди подінуться на ніч ті люди? — сказала Настя сина.

— Повинні містяни допомогти, — відповів він. — Можливо, ще десь знайдуть їм місце.