Оголений нерв: роман

— Оце так новина! — засміявся Геннадій. — Закортіло пелюшки прати?

— Які пелюшки? Їх давно замінили памперси. От село!

— Та то я так, образно.

— Заяву подамо в день перемоги, щоб пам’ятати все життя.

— Тобто ти хочеш сказати, що маєш погану пам’ять на дати, тож, аби не розчаровувати дружину, тобі про цей день щороку буде нагадувати свято перемоги?

— Який ти пісний, Генику, як вчорашній борщ, — Льоня кумедно поморщив носа. — Бачиш негатив, а треба вишукувати щось світле, позитивне. Ось будуть у нас діти, потім онуки, які з гордістю будуть розповідати про діда Льоньку, який з бабусею подали заяву в день перемоги.

— Оце і є твій позитив? — усміхнувся Геннадій. — Уявляти, як ти станеш дідом?

Льоня замовк і кинув на друга осудливий погляд.

— Добре, не буду більше, — Геннадій став серйозним. — Вибач, я не хотів тебе образити.

— Від тебе всі мрії розлетілися врізнобіч, — з удаваним невдоволенням сказав Льоня. — Добре. Я тобі прощаю. Так ось я про що. Після війни одружуся.

— Уже на когось поклав око? Визначився? Зупинився на Тані, яка закохана в тебе з першого класу, чи, може, на Марійці?

— Ще не визначився, — не звернувши уваги на іронічні закиди друга, сказав Льоня. — Але одружуся обов’язково з такою, яка смачно готує. Навіщо мені невміла? Моя дівчина, майбутня дружина, повинна вміти такий збацати борщ, щоб на кілометр від нього пахло. Уявляєш, нікуди тебе не тягне, ні на кого не звертаєш уваги, лише поспішаєш додому, летиш на крилах, — сказав юнак замріяно, аж очі прикрив.

— Не зрозумів, — сказав серйозно Геннадій. — Ти до дружини збираєшся летіти чи на запах борщу?

— До борщу також, — відповів Льоня, не посміхнувшись. — Уявляєш, борщ із м’ясом, з молодим червоним бурячком, з квасолею і ще присмачений сальцем. А воно порізане дрібно-дрібненько, а ще до борщику — зелена цибулька. Смакота!

— Сметану забув.

— Точно! З домашньою сметанкою, такою, що ложку в неї встромиш, а вона стоїть, не падає. — Хлопець помовчав, а потім додав: — І вареники з картоплею щоб уміла ліпити, щоб не в магазин бігла за напівфабрикатами, а своїми ручками, з любов’ю кожен вареничок защипнула. І картопля щоб була не наша донбасівська, вирощена на щоденних поливах, від яких дерев’яніє, а така, що розварюється, аж солодка, із Сумщини.

— Де ж ти ту дівчину знайдеш? Хіба що у мріях.

— Після війни знайду. Війна скинула з кожного обличчя маску, оголила душу, показала справжні обличчя. Ось дивись, такий приклад. Я знаходжу до всіх цих подій на сході дівчину. Звідки б я дізнався, що приховано за її милим лицем? Можливо, вона б стала зрадницею і варила ті самі смачні обіди на блокпостах терористів, поки мене нема. Ні, мені така не потрібна! І пасивна, якій усе байдуже, також мені не підходить, — розмірковував Льоня. Геннадій ховав усмішку від друга. Такий дорослий, розумний, великий, а виявляється, в душі романтик і мрійник. — Я знайду собі справжню українку, патріотку, щоб рідну землю як матір любила. І щоб народила мені… трьох, так, саме трьох діточок: двох дівчаток і одного хлопчика. Як без нього? З ким тоді рибалити? Грати у футбол? Ганяти на велосипеді?

— Ох і далеко ж тебе понесли мрії!

— А чому б і ні? Поки живе людина, вона мріє і будує з мрій своє майбутнє, щоб потім його втілити в життя. Мертві не мріють.