Оголений нерв: роман

? Він був прийнятий на озброєння ще у п’ятдесят першому році. Вміщує вісім патронів. У цьому залишилося сім, але й то добре, нам зброя згодиться. Чи не так?

— Так, — відповів він неуважно.

— У пістолета є спеціальний зуб самозведення, а конструкція курка дозволяє вести стрільбу без попереднього його зведення. А це неабияк підвищує боєготовність зброї, при цьому не знижує її безпечного носіння. Зауваж, що для самооборони це великий плюс. Ти мене слухаєш?

— Так, — Гена кивнув.

— Дальність стрільби знаєш?

— Метрів п’ятдесят?

— Точно! Вага — вісімсот грамів, довжина — приблизно шістнадцять сантиметрів. Маленький і такий зручний!

Хлопці повернулися додому, і Марійка покликала їх вечеряти. Геннадій відмовився. Він сів на ґанок і палив одну за одною цигарки. Вночі Льоня кілька разів виглядав у вікно, і постійно в темряві на тому самому місці жеврів вогник цигарки. Уже сіріло небо, а Геннадій так і сидів, занурившись у себе. Льоня не витримав, вийшов до нього, присів поруч.

— Так і будеш сидіти? — запитав і глянув на друга.

Гена підвів голову, подивився ніби на нього і водночас у нікуди.

— Я згадав усе наше життя, — тихо і сумно сказав Геннадій, — нашу Лугандію, відпочинки на Солоних озерах, нашу клятву бути завжди поруч, допомагати одне одному і, хай би що трапилося, цього року в останню суботу вересня знову зустрітися на тому ж самому місці. Я не дотримав свого слова, порушив клятву.

— Не ти, війна перекреслила усі наші плани.

— Я позбавив його життя.

— Право жити потрібно заслужити, а він не гідний життя.

— Я його вбив, — повторив монотонно Геннадій.

Льоня різко підвівся, схопив кухлик, зачерпнув з відра холодної води, плеснув її в обличчя Геннадія. Він здригнувся і, ніби не розуміючи, що відбувається, здивовано глянув на Льоню. Хлопець міцно схопив його за плечі і щосили струснув.

— Не можна так! Чуєш мене? — Льоня ще раз струснув друга. — Потрібно жити далі. Ти повинен бути сильним, щоб боротися з ворогами. Чуєш, братику?

Льоня відчув, як під руками нервово здригнулося тіло Геннадія. Хлопець обняв його, і Гена уткнувся головою йому в плече.

— Дякую, Льончику, — сказав він стиха.

— Гадаєш, я не думав про Якова? — зізнався Льоня. — Мені також не по собі, але потрібно все це пережити і стати сильнішим. «Те, що не вбиває, робить нас сильнішими» — так, здається, сказав Ніцше? Скільки тобі ще часу потрібно, щоб отямитися?