Оголений нерв: роман

— Я залишу гроші на столі, — спокійно сказала Настя, — а сама піду з дому. Приходь, забирай речі, — Настя помовчала, а тоді заговорила швидко й гаряче: — Іванно, дитинко, схаменися! Ще не пізно щось змінити! Кидай все і повертайся додому. Я зроблю все, щоб тебе врятувати! Я сховаю тебе так, щоб ніхто не знайшов. Можна поїхати в село і пожити в будинку тітки Дуні. Там тебе ніхто не знає, ти будеш у безпеці, а потім, коли все стихне…

— Пізно, мамо, — зупинив її палку мову холодний голос доньки. — Я свій вибір уже зробила. Коли тебе не буде вдома?

— За п’ять хвилин я піду, — тихо промовила жінка.

Настя пішла до Вадима. Хотілося пройтися і розвіяти сумні думки, які обсіли її з усіх боків. На вулицях безлюдно, лише поодинокі перехожі поспішають у справах та у дворах будинків граються діти, і їхній сміх звучить дико на фоні віддаленого гуку гармат.

Настя натиснула кнопку дзвінка, двері відразу відчинилися. Перед нею стояв сяючий Вадим з широкою усмішкою.

— Як добре, що ти прийшла! — сказав він радісно і збуджено. — Я сам збирався до вас. Проходь, сідай, бо від такої новини можна впасти!

Настя подумала, що гіршого, ніж сталося, не буде, тому вона готова вислухати його стоячи, проте слухняно присіла в крісло.

— Дивись! — промовив Вадим, показавши на екрані мобільника фотографію свого сина.

— Левко?

— Так! Мій син знайшовся! Розумієш? — обличчя його сяяло, променилося непідробним щастям. — Він живий! Мій Левко живий!

— О, Боже! — Настя забула про своє горе. — Як? Де? Ти можеш пояснити?

— Зараз, — сказав він, сідаючи поруч, — усе поясню. Емоції зашкалюють, голова йде обертом! Це твій Геник допоміг мені його знайти! Ти мала рацію, коли казала, що він знайдеться, — говорив Вадим збуджено і плутано.

— Я так рада за тебе, — усміхнулася Настя, — а тепер розкажи все по порядку.

— Геник просив Петра у Києві допомогти з розшуком Левка. Дав йому номер мого телефону і світлину Левка. Хлопець підключив волонтерів до пошуку, — важко дихаючи від збудження, але вже менш емоційно розповідав чоловік. — Вони давали оголошення всюди, і одного разу фотографію побачила Юля, саме та, з якою востаннє бачили мого сина у ніч на перше грудня. Щойно вона мені зателефонувала і вислала фотографію Левка для упізнання. Без сумніву, це мій син! Зараз він живе у Юлі, вона його доглядає.

— Що з ним?

— Тієї ночі, коли дві тисячі яйцеголових «беркутівців» почали кривавий розгін студентів, Юля була з Левком. Один із них накинувся на дівча з кийком, але син встиг впасти з нею на землю і своїм тілом захистив від ударів. Левку розтрощили голову, але Юля зі студентами змогла його витягти з натовпу і сховати за будинком. Дівчина поїхала з ним до лікарні, де Левка прооперували, але виявилося, що при ньому не було жодного документа.

— Де ж вони поділися? — спитала Настя.

— Думаю, що у когось із товаришів, де він жив. На біду, Юля не знала прізвища Левка, лише те, що він із Луганщини, — голос чоловіка став сумним. — Левкові пробили череп, і лікар дістав уламки кісток, але не всі. Коли син прийшов до тями, він… він не впізнав Юлю, — кожне слово стало для чоловіка важким. — Левко втратив пам’ять, зовсім нічого не пам’ятає.

— Де він зараз?

— Юля його не покинула, — пояснив Вадим, — і не тільки тому, що він врятував її життя, — дівчина зізналася, що вони кохають одне одного. Уявляєш, Насте, пам’ять Левка викреслила все з його минулого життя, залишивши тільки почуття кохання. Дивно, чи не так?