Оголений нерв: роман

— Тому ми тут, — відповіла Іванна, — що багато «диванних вояків», які сидять удома перед телевізорами і чекають, що все вирішиться само собою. Такого не буде. Воювати потрібно не в Інтернеті, а з автоматом у руках. Подивіться, що коїть українська армія: ґвалтує дівчат, влаштовує публічні страти, на полях стоять розтяжки — все для того, щоб знищити Донбас і російськомовне населення. Ми задля того воюємо, щоб не опинитися у рабстві, яке нам люб’язно запропонував «доброзичливий» Євросоюз.

— Що вас особисто привело на блокпост? — питання адресувалося Іванні. — Ви така молода, вам би до хлопців на побачення бігати, а ви стоїте тут зі зброєю.

— Побачення будуть, але потім, коли ми відвоюємо свою незалежність у Новоросії, — відповіла дівчина. — Мене привело добре знання історії, своїх коренів і те, що багато чоловіків відсиджуються вдома. Звичайно, легше було поїхати на Майдан і великим табуном волати про справедливість і волю, а зараз взяти автомат у руки забракло сили волі.

— Як вам вдається поєднувати роботу в прес-центрі штабу і на блокпосту?

— Тут ми чергуємо добу, потім маємо дві доби на відпочинок, — розповіла Іванна, — тож я маю вільний час, який використовую не на лежання на дивані, а для роботи представником прес-служби штабу Новоросії.

— Не виникало бажання виїхати з міста? Зараз населення масово покидає домівки.

— Біженцем бути легко, — Іванна зверхньо посміхнулася. — Моя батьківщина — Новоросія, і мушу її захищати від фашизму.

— А як ставляться до вашої місії батьки?

Настя напружилася і стала як натягнута тятива.

— Гадаю, вони пишатимуться мною.

— Я так теж думаю, — сказав голос за кадром, — батьки повинні пишатися такою сміливою захисницею своєї землі. А ви, — він звернувся до Жанни, — чому знаходитесь тут, а не вдома?

— Попри те, що у мене вдома залишилася дитина, я стою на блокпосту, — відповіла впевнено Жанна. — І не тому, що я погана мати, навпаки, я справжня мати, бо прийшла сюди, щоб захистити свою дитину і всіх наших діточок. Ми не дозволимо бандерівцям зробити нас рабами і заселитися в наші помешкання.

— Ви вже брали участь у боях? Отримали бойове хрещення?

— Так, — підтвердила Жанна. — Ми ж на війні, а тому воюємо нарівні з чоловіками. Ми й стріляли, і рятували наших хлопців, і навіть зашивали їм рани.

— Тобто ви готові померти за свою батьківщину?

— Так! — впевнено відповіла за всіх Іванна. — Якщо доведеться віддати своє життя за Новоросію, ми його віддамо!

Невидима сила так втиснула Настю в диван, що вона не могла ворухнутися і завмерла, заціпеніла, застигла, як крига на річці. На душі було таке спустошення, ніби з неї вичавили життя, і навіть думки покинули її, щоб зовсім не розчавити. Настя відчула на собі чийсь погляд і повернула важку голову — у дверях, позаду, стояв син.

— Ти… знав? — спитала Настя і не впізнала свій голос — він був хрипким, чужим, стомленим.

— Так, — промовив Геннадій стиха. — Вибач.

— А батько?