Оголений нерв: роман

— Тобі не можна зараз залишатися наодинці з бідою, — сказала вона. — Будь удома, з нами, і ми, твоя родина, розділимо твій біль поміж усіма — тобі стане легше.

— Родина? Її вже немає.

— Вона була і є, — промовила Настя впевнено. — І мати буде з нами, поки ми будемо її пам’ятати. Ти й так останнім часом почав часто заглядати в чарку, не треба. Ми повинні бути всі разом, так легше долати негаразди, та й Іванну потрібно повернути в сім’ю.

— Донька вже відрізаний шматок.

— Ми разом її повернемо. У нас буде все, як раніше: міцна родина, де панують злагода і порозуміння.

— Минуле вже не повернути. Насте, зніми рожеві окуляри, і ти побачиш, що ми стали чужими, кожен з нас дивиться у свій бік і не бачить того, хто поруч. У нас нема родини! І матері вже нема, тож ніколи не буде, як раніше.

— А я? — тихо спитала Настя, притиснувшись усім тілом до спини чоловіка. — Ти забув, що в тебе є дружина?

— У мене ще не висохли мізки! — кинув зле і прибрав її руки від себе. — І не тобі вчити мене, як жити. Ти така гарна мати, що донька з дому втекла і не хоче повертатися.

Його слова різонули серце, як гострий серп стиглу соковиту траву, і біль образи пронизав Настю наскрізь, проник у душу, здушив горло.

— Роби що хочеш, — сказала тихо навздогін чоловікові.

Настя пішла у свою кімнату, щільно зачинила за собою двері. Хотілося стати невидимою або кудись зникнути, втекти від усього світу, від проблем, розчарувань, вибухів, не думати про чоловіка, який відвернувся від неї, не шукати в собі провину за виховання доньки. Вона довго ворочалася в ліжку, намагаючись заснути і зануритися в диво, повернутися в той час, коли вся їхня родина збиралася ввечері на тісній кухні, де усім вистачало місця і було чути жарти. Чому все змінилося і вони стали інші? Голова вже не могла сортувати інформацію чи робити аналіз та висновки, загальмувалася свідомість. Навіть коли по кутках причаїлася передвечірня темрява, її безформні думки ще були сплетені в липкий клубок, який скільки не розплутуй — нічого не вийде.

Настя ввімкнула телевізор. Зазвичай вона новини дізнавалася з Інтернету, бо з українських телеканалів лишилися тільки два. Весь ефірний час займали канали або сепаратистські, або російські. З окупованого Луганська вдень і вночі повторювали одні і ті ж новини на каналі «Луганськ-24», як у музичній шкатулці, місцевий сипав брехнею «Голосом Новоросії», а від Life News у Насті починала боліти голова. Лише іноді жінка переглядала новини, щоб порівняти їх висвітлення з різних боків. З екрана прозвучали позивні «Прес-центру Штабу Армії Новоросії», і диктор сказав:

— В ефірі «Голос Новоросії»! З нами на прямому включенні місто Сєвєродонецьк і представник прес-служби штабу, воістину золотий голос Новоросії, наша чарівна Іванка.

Відбулося підключення «Anna News» — і Настя відчула, як захитався навколо світ і вона полетіла в чорну прірву. Аж кров запеклася в жилах, коли вона побачила на екрані свою доньку, яку назвали «золотим голосом Новоросії». Душевний біль — гострий, запаморочливий, нелюдський — не давав жінці змоги вникнути в новини, які передавала Іванна. Дівчина, немов хизуючись жагою до життя, емоційно щось розповідала, але до свідомості Насті доходили лише окремі слова: наша армія, ополченці, фашисти укропи, обстріли. З екрана на неї, не зводячи очей, дивилася її донька, зовсім інша, впевнена в собі, розкута, зухвала і навіть жорстока. Навіть не вірилося, що то її люба дівчинка з повними губами, гарним волоссям, яка була завжди готова відгукнутися на чужий біль і віддати останнє. Зараз її голос звучав не голосно, але владно, холодно, впевнено і врівноважено, як людини, котра бачить життя таким, яким воно є.

Настя ладна була померти, провалитися в чорну прірву, що розверзлася перед нею, аби не бачити доньку, котра сипала словами, від яких холонуло серце.

— Не може бути, — прошепотіла Настя, все ще сподіваючись на диво.

Дива не сталося. Наступні новини ще більше вразили жінку. Показали блокпост за містом, де стояв Жіночий батальйон гарнізону міста Сєвєродонецька. Серед жінок різного віку у військовій формі з георгіївськими стрічками та автоматами наймолодшою була Іванна. Серед інших Настя впізнала подружку доньки Жанну. Кореспондент за кадром ставив жінкам питання і найчастіше, охочіше за всіх, на них давала відповіді Іванна.

— Чому ви, жінки, взялися за зброю? — запитав голос за кадром.

— Це земля наших дідів, — сміливо, розкуто сказала дівчина. — Вони відстояли нашу незалежність, а тепер ми мусимо її віддати бандерівцям? Не ми прийшли до них, а вони пруть на нашу землю, то чому ми повинні її віддавати? Що чекати? Того, що коїться в Слов’янську? Ви уявляєте, що буде з нами, коли увійдуть сюди укропи?

— Але ж є сильна половина, чоловіки, — зауважив кореспондент, — вони передусім повинні стояти на блокпостах, а не ви.