Оголений нерв: роман

— Щастя б’є через край, — сусідка сумно посміхнулася. — Я також думала, що живу серед нормальних людей, але виявилося, що розтривожила бджолиний рій. Тільки-но вивісила прапор, як одразу збіглася до мого двору вся вулиця.

— Подивитися?

— Якби ж то! — зітхнула жінка і після паузи продовжила: — Мої сусіди, які жили поруч стільки років, з якими ми разом зустрічали породіль з немовлятами й проводжали в останню путь померлих, озвіріли. Вони несамовито кричали і вимагали негайно зняти стяг.

— Але чому?!

— Злякалися того, що прийдуть сюди ополченці і всіх разом перестріляють, — пояснила жінка. — Ти б бачила, як мене штурляли кулаками в плечі, шарпали за одяг, волосся, намагалися вчепитися в шию і задушити, як погань. Я опиралася, пояснювала, що розстріляють мене, а не їх, — усе марно. Налетіли на прапор, як звірі на здобич, розірвали його на шматки, а потім ще й підпалили. Бачиш, що від нього залишилося? Купка попелу.

Тітка Дуся вказала на темну пляму посеред двору. Настя оторопіла. Що сталося з людьми? Що їх спонукало — страх чи ненависть до прапора? Невже страх за життя так затуманив розум, що вони ладні були лінчувати сусідку, таку до них привітну? Тітка Дуся завжди приходила першою, щоб простягти руку допомоги, а тепер сусіди ладні вчепитися зубами в ту саму руку і відгризти її, аби лише врятувати своє життя. А покійний дядько Іван, майстер на всі руки, на кожному подвір’ї щось зробив чи полагодив.

— Пригрозили спалити мене разом з хатою, якщо ще раз повішу, — промовила тихо жінка. — Чому вони такі стали? Який демон у них вселився? Я нікому жодного лихого слова за весь вік не сказала, — розмірковувала жінка. — Ніну вашу змалечку гляділа, коли Богдана кудись йшла, любила її, як свою доньку, плакала разом із її матір’ю, коли вона пропала безвісти. За що вона так зі мною? Ось, кофтинку розірвала на мені, — жінка показала пошматований рукав.

Згадка про сестру Ніну, якої давно тут нема, насторожила Настю. Вона схвильовано подивилася на сусідку: чи сповна вона розуму, чи марить. У зморшках повік сусідки загубилася сльоза, нервово зригнулися губи, але жінка опанувала себе і продовжила:

— Коли її побачила, зраділа як рідній.

— Кого побачили? — обережно спитала Настя і про всяк випадок озирнулася — чомусь стало моторошно.

— Твою сестру.

— Ніну?! Де ви її бачили?

— Вдома. Вона повернулася.

Останні слова сусідки ошелешили Настю. Вона не прощаючись побігла до батьківського подвір’я. У голові шалено шуміло, а серце розривало груди. Невже це правда? Якщо Ніна насправді повернулася додому, то й мама повинна бути тут. Кілька десятків метрів здалися їй найдовшою відстанню, яку вона колись долала, широко розчинила хвіртку, і перше, що впало в очі, була мамина хустка на голові жінки.

— Мамо! — скрикнула Настя тонким, не своїм голосом.

Жінка різко повернулася до неї. То була Ніна!

— Ніно… ти жива? — мимоволі вирвалося в Насті, і вона відчула, як земля захиталася під її ногами і перед очима попливли темні плями.

— Настя! — Ніна кинулася до сестри, попала в рідні обійми.

Так і стояли посеред двору сестри, притиснувши одна одну до себе і давши волю сльозам.

— Моя крихітка, ти повернулася, — прошепотіла Настя, розціловуючи змокріле обличчя сестри. — Мама як? Де вона?