Оголений нерв: роман

— Рада тебе бачити, — промовила хрипко у відповідь.

— Як ви тепер самі? Справляєтесь по господарству? — спитала Настя, не знаючи, як розрадити вбиту горем жінку.

— Не зовсім, — стенула худенькими плечима. — Віриш, як не стало Івана, все з рук почало валитися. І кури дохнуть бозна-чого, і на огірках нема зав’язі — самі пустоцвіти, і помідори ніби завмерли і не ростуть. Усе не так, як було раніше.

— Але життя продовжується. Потрібно жити попри все, бо у вас є син. Йому зараз нелегко, але він повинен знати, що йому є заради кого воювати і буде до кого повернутися додому після перемоги.

— Знаю. Лише ця думка тішить, заради сина живу, дихаю, працюю. Настуньо, дитинко, якби ти знала, як важко жити без кохання! — жінка тяжко, на повні груди, зітхнула. — Скажеш: стара дурепа, яке кохання у її віці, але кохання не має віку, воно завжди юне. Ми жили одне одним, кохали так, ніби щойно одружилися, розуміли одне одного без слів. Іван не міг виразити словами все, що почуває до мене, бо був німий, але його погляд, очі, руки — все говорило за нього. Ніколи не вір красивим словам чоловіків, вір почуттям.

— Якби ж то можна було дізнатися, що в чоловіка на душі! Як розпізнати, де кохання, а де звичка жити поруч?

— Дуже легко, — сказала сусідка. — Якщо жінка відчуває себе щасливою щомиті, щодня, значить, вона кохана.

— А якщо ні?

— Тоді їй потрібно тікати від такого чоловіка якнайдалі, щоб зустріти справжнє кохання. Головне — встигнути зробити це вчасно, бо можна спізнитися. Життя, як виявляється, таке коротке!

— Ви добра й мудра жінка, — сказала Настя і обняла її за плечі.

— Не всі так вважають, — заперечила тітка Дуся, — я навіть не знала, що живу серед таких дурнів.

— Людей з ватою в голові всюди вдосталь.

— Багатьох з них я вважала порядними й розумними людьми, — поскаржилась жінка. — Навіть не знаю, що з ними трапилося. Звідки взялося стільки ненависті та злості?

— Може, війна зробила їх злими?

— Не знаю, що і хто, але мене сьогодні ледь не забили до смерті.

— Вас?! За що?!

— Я вивісила на своєму будинку український прапор. Не іншої держави, а свій, рідний, у своїй країні і на своїй землі. Скажи мені, чи я вчинила якийсь злочин? — тітка подивилася Насті в очі.

— Звичайно, ні. Ви живете на неокупованій, на вільній землі. Правда, з одного боку блокпости так званих «захисників», з іншого — української армії, але ж поки тут наша земля, і ви маєте повне право вивісити синьо-жовтий прапор.

— Я теж так думала, — задумливо і сумно промовила жінка.

— Це у нас, у Сєвєродонецьку, ходять чутки, що ополченці за доносами «добреньких» сусідів ходять з обшуками по квартирах патріотів і, якщо знаходять прапор України, за законами воєнного часу, заарештовують і навіть розстрілюють. Але ж ми живемо на окупованій території, а ви — на вільній. Щасливі!