Оголений нерв: роман

— Ви маєте на увазі ті гроші, які ми відкладали для купівлі житла Генику?

— Так! Долари! — мовила свекруха зухвало, відчувши підтримку сина.

— Але ж… Ми й так багато витратили на лікування, — сказала вкрай розгублена Настя. — Витратити їх легко, а от зібрати…

— Ти ні в що ставиш життя моєї матері! — закричав Валерій. — А якщо її вб’ють так само, як Петровича?!

— Моє життя нічого не варте, — схлипнула свекруха.

— Дай мамі грошей на життя! — наполягав Валерій.

— Ви хочете забрати гроші, які ми стільки років збирали? — ледь чутно спитала Настя.

— Не всі, — відповіла жінка. — Ми збирали втрьох, то й поділити потрібно на три частини. Мені чужого не треба, своє заберу.

— Але ж… Про окреме житло тепер забути?.. А як Іванна? Її також треба довчити. Взагалі-то, ми з чоловіком заробляли більше… — Настя розгублено щось говорила, не до кінця усвідомлюючи, що настав час змінити плани, а вона не готова до цього. Потрібно розпрощатися зі світлою мрією придбати синові житло, на яке накопичували роками, економлячи на всьому, але як наважитися своїми руками віддати мрію?

— Не мурчи собі під ніс, — наказав чоловік, — неси гроші, ділити будемо.

Настя повільно пішла до кімнати, дістала з шафи картонну коробку, де лежали новенькі «зелені», принесла, поставила перед жінкою.

— Діліть, — сказала тихо. — Тепер ти будеш спокійний за маму? — Звела на чоловіка великі очі, наповнені слізьми. — А за дітей совість не мучитиме?

Вона пильно подивилася на свекруху, потім спинила погляд на чоловікові — він не витримав її пронизливого погляду й опустив очі.

Розділ 47

Син і чоловік провели жінку до автовокзалу, посадили в автобус і повернулися додому. Настя попрощалася зі свекрухою вдома. Намагалася не тримати в собі зла, відпустити його разом із жінкою, з якою прожила під одним дахом не один рік. Бувало всяке, як і в кожній родині: і дріб’язкові сварки, про які швидко всі забували, і непорозуміння, які намагалися владнати всі гуртом. У них була родина, яка щоранку і щовечора збиралася на тісній шестиметровій кухні за одним столом, і всім вистачало місця, їжі і доброти. Усе було, але війна зруйнувала, одним розмахом пера перекреслила всі родинні цінності. Свекруха, яка разом з ними мріяла про купівлю хоча б найменшої, найдешевшої квартири для онука, без вагань забрала разом з грошима частину того житла. І хоч як Настя намагалася відволікати свої думки від цієї події, вони знову настирливо лізли в голову. Можливо, тому, що вона не змогла одразу позбутися обра`зи на жінку, яку називала матір’ю. Прощання вийшло сухим, обійми — слабкими, а усмішки — натягнутими. Настя не розуміла, чому потрібно тікати з міста, з нагрітого роками місця, у безвість, де також чути вибухи і постріли. Невже свекруха не зрозуміла, що місто незабаром звільнять і знову настане спокій? Чи приживеться вона на новому місці? Можливо, повернеться, коли тут настане спокій?

Валерій повернувся додому сам не свій. На питання дружини лише кинув, що дуже хвилюється за матір. Настя промовчала, але на язиці так і крутилося: «Тепер ти розумієш мої переживання за маму?» Від неї знову вже довгенько не було жодної звістки. Коли мама телефонувала, то хотілося дізнатися, де вона, щоб поїхати її забрати, а коли довго не було дзвінків, то ладна була лише почути її голос, принаймні так була впевненість, що мама жива.

— Хлопці, — Настя звернулася до своїх чоловіків, — може, частину речей матері зберемо та винесемо в гараж? Буде більше вільного місця для Іванни.

— Вона повертається додому? — поцікавився Геннадій.

— Спочатку давай звільнимо шафи, а потім дізнаємося в самої Іванни, — відповіла Настя.

Разом вони спакували зимовий одяг та взуття свекрухи в мішки, забрали картонні коробки з посудом та різними особистими речами і понесли в гараж. Шукаючи вільне місце, Настя помітила у віддаленому темному кутку кілька балончиків з фарбою, яких раніше там не було. Коли поверталися додому, вона запитала в сина, звідки взялася фарба.