Оголений нерв: роман

— Я так розумію, що всі біди у нашій родині через мене… — тихо сказав Геннадій.

— Ну що ти, синку! — Настя сплеснула руками. — Не смій так навіть думати. Іванна наговорила зопалу казна-що. Ти ж знаєш її, психанула, потім заспокоїться, відійде, зрозуміє, що наговорила зайвого. Валеро, скажи йому, — звернулася до чоловіка.

— Розбирайтеся самі, — чоловік поклав виделку на тарілку і повільно та спокійно, ніби нічого не трапилося, пішов дивитися телевізор.

— Мамо, — Настя з надією подивилася на свекруху.

— Що «мамо», «мамо», — жінка поставила порожню тарілку в раковину, — самі заварять кашу, а потім «мамо».

— Ходімо зі мною на балкон, — Настя звернулася до сина.

Вона викурила одну цигарку й одразу прикурила наступну.

— Ти знаєш, сину, — сказала вона, — коли щороку були гулянки на площі Перемоги у День міста, тут збиралося повно люду. Автівки стояли від площі до вулиці Автомобільної, приїздили на свято з Лисичанська та Рубіжного, а я так не любила великі шумні збіговиська.

— Мені також були не до вподоби масові гуляння, але часто запрошували відомих артистів, тож я ходив на концерти.

— А я жодного разу не ходила. Мені й так звідси все видно і чутно було, — сказала задумливо Настя. — Мені подобалося дивитися на парад байкерів, а потім починався виступ колективів художньої самодіяльності, і їхній репертуар повторювався з року в рік. Іноді я розмірковувала, чи їм самим не набридло співати роками одне й те саме? Потім, коли півміста розігрівалося спиртним та шашликами, починалися конкурси, які також щороку були однакові, але люди все одно приходили на площу.

— Потім за сценарієм був виступ запрошених артистів, — додав Геник.

— І цілий день бах-бах-бах у колонках, аж голова тріщить, — Настя посміхнулася кутиком вуст. — Далі — танці, тобто дискотека. І на закінчення — обов’язково салют. Мені подобалося дивитися, як темне небо розривають світні різнокольорові вогники. Щось у тому є магічне, що притягує погляд, особливо коли наприкінці зірочки злітають високо-високо, щоб осипатися на тебе своїм сяйвом. Після цього приємного дива знала, що буде безсонна ніч, бо до самого ранку вулицями гулятимуть п’яні, голосно кричатимуть, будуть бити пляшки й з’ясовувати стосунки. Тому я завжди ненавиділа такі масові гуляння, які не можна було назвати святом.

— Масова п’янка? — посміхнувся Гена. — На десерт — масові бійки.

— Так. На жаль, — зітхнула Настя. — А зараз, уяви собі, я згодна терпіти і крики за вікном, і гепання ударників, і навіть бійки. Якби зараз було святкування на площі, то вже не потерпала б від надмірного галасу і пішла б туди, злилася б з натовпом в одне ціле, була б розкутою, можливо, навіть напідпитку, аби лише не жити в такій нервовій напрузі, в очікуванні чогось жахливого, невідомого. Нехай би було так, як раніше, ніж як є тепер, коли нема свята, не буде випускного балу по школах, нічого не буде — все заборонено. Дивно, чи не так? Ніколи навіть уявити не могла, що колись сумуватиму за тим, що ніколи не любила.

— Життя непередбачуване, — сказав Геник, — іноді воно може брати нас на кпини.

— До речі, потрібно поздоровити дядька Вадима, — нагадала Настя.

— Я купив йому подарунок. Ви підете до нього з батьком?

— Ні. Сходи, привітай від нас усіх, а я йому зателефоную.

— Добре. Я надіслав Петрові в Київ фотографію Левка, нехай ще раз розмістить оголошення про розшук.

— Це добре. А як там Марк?