Розділ «НЕБЕЗПЕЧНА СПАДЩИНА»

Але Білан навіть уявити не міг, наскільки. Тим більше не уявляв, що особисто в цьому переконається.

Стало зовсім темно. Максим був у светрі з каптуром, і то він ловив дрижаки. Не кажучи вже про Оксану: хоч і прихопила вона з собою курточку з плащової тканини, він холоду така одежина не рятувала. Цокотіння Оксаниних зубів, здавалося, скоро почне віддавати в горах луною. Черненкові якщо і було холодно, він, як справжній супермен, цього не показував.

— Повертаємося до Шешор, — запропонувала Оксана. — Там до когось напросимося переночувати, пояснимо ситуацію. Аби ще подзвонити…

— Запросто! — вигукнув Максим, витяг із кишені телефон, натиснув на кнопочку, засвітлюючи віконечко монітора і малесенький ліхтарик.

Та відразу ж розчаровано промовив:

— От чорт! Покриття немає!

Справді — стільниковий зв’язок зник. Зробивши кілька кроків уперед, Білан переконався: вони опинилися в якомусь зачарованому колі.

Він знову чортихнувся.

— Ти того… Обережно з чортом, — попередила з темряви Оксана. — Я чула, тут це не прийнято. Можна справді біду накликати. Давайте просто повернемося ближче до людей. Може, у самих Шешорах телефон таки запрацює. Ні — до завтра доживемо, а там якось…

Її пропозиція мала сенс. Якби не Черненко, вони б так і зробили. Та в Дениса щодо цього була своя думка, і на чужу хлопцеві було абсолютно начхати, принаймні зараз.

— Кажеш, з чортом обережніше? — просичав він. — Біду накличемо? Я точно знаю, хто біду вже собі накликав. Наші донецькі друзі, чорт би їх забрав!

— Знову! — дорікнула Оксана. — Обережніше з язиком, хлопці, дуже вас прошу!

— Не знаю, що вони собі там придумали, — Денис таки не слухав її. — Зате я вже все придумав. Тут тридцять кілометрів, слабаки! До ранку не чекатиму — просто зараз наших нових друзів знайду і хай вони мені пояснять, для чого було так усіх підставляти!

З цими словами Черненко швидкими кроками пішов уперед.

— Стій! — крикнула Оксана. — Не клей дурня!

— Дарма, — зітхнув Максим. — Тепер його вже не завернеш. Це ж танк без гальмів. Стрельне щось у башту — все, гаси світло…

— Тут і так світла нема, — промовила Оксана. — Не кинемо ж ми його в темряві серед лісу та гір, — трошки подумавши, додала: — Може, Денис у чомусь правий. По дорозі машину попутну зупинити реально. Лише початок десятої вечора.

Зовсім нічого не розуміючи, Максим покірно потупцяв за Оксаною. Тепер уже він не збирався кидати дівчину серед глупої ночі на дорозі. Єдине, що втішало в усій несподіваній і справді дурнуватій пригоді — місцевість тут не глуха, давно обжита, і якщо триматися дороги, заблукати трьом київським школярам буде важко. До того ж, рано чи пізно вони повинні зайти туди, де стільниковий зв’язок запрацює.

Тим часом Оксана наздогнала в темряві Дениса. Білан, у свою чергу, наздогнав Оксану. Якийсь час трійця мовчки крокувала, намагаючись триматися середини дороги. Потім Максим подумки вилаяв себе останніми словами, стягнув на ходу светра і простягнув дівчині. Та не особливо опиралася, простягнувши хлопцеві свою курточку. Вона виявилася Біланові замалою, до того ж абсолютно не гріла. Тому він просто накинув її на плечі.

Ніхто з них не стежив за часом. Тому, коли раптово почався дощ, який дуже скоро перейшов у справжню зливу, ніхто з трійці не зміг визначити, скільки вони вже в дорозі. Дощ попередив про себе зволоженим повітрям, за мить бризнув холодними краплями, потім задріботів рясно, і аж тоді вперіщив суцільним потоком.