Розділ «Книга друга»

– А де ж їхній командир, Іскра?

– Он той, чорнобородий, лисуватий…

– Як же його зрешетило…

– Кажуть, як зачув кінець, то вийшов з окопу і сам пішов на німців. «Брешете, – кричить, – не вб'єте совєцьку владу. Все одно вона вернеться».

– Тихо, поліцай дивиться…

– А що мені поліцай?

– А цитьте, діду, німчура йде…

– А що мені німчура? Думаєш, я їх не бив у імперіалістицьку? Ось пожди трохи, побачиш, як із них начнуть жовту мазь давити…

– Ходімо, Пантелеймоне, бо ти, бачу, добалакаєшся, – тягне баба за рукав.

– Не займай, – опинається дід. – Дай мені на героїв надивитися, душу підкріпити…

– Диви, Оксенового батька ведуть.

– Гляньте, старого Гамалію ведуть.

– Жінка з діточками втекла…

– Слава Богу, хай спасенна буде…

– Дивіться, дивіться, Гамалію ведуть…

Півтисячний натовп завмер, перестали диміти парою роти. Всі повернули голови в бік широкої сільської вулиці. Гамалія ішов, легко ступаючи босими ногами, обличчя в нього було апостольське. Вітер зносить набік білу бороду. У кожусі, без шапки, руки зв'язані за спиною. Його вели два поліцаї з карабінами: Гошка і Андрій Джмелик. У Гошки підбите ліве око, у Андрія – розсічена нижня губа. Вона розпухла на морозі і запеклася кров'ю.

Гамалія чистий і грізний, як цар. На людей дивиться, як пастор на стадо. Жінки не витримують його погляду і падають у сніг на коліна. Його ведуть на ґанок, до офіцера. Поліцаї беруть його за лікті і пхають на східці. Він струшує їх коротким ривком і бадьоро збігає на ґанок сам.

Офіцер виставляє наперед перекладача, щоб задати Гамалієві кілька питань, але дід не бажає відповідати. Він наче поспішає кудись. Погляд різкий, рухи швидкі, нетерплячі. Відчувається, що тут він володар, а не вони.

Перекладач, з трудом підбираючи слова, починає говорити. Пенсне його туманіє від морозу.

– Що ти мекаєш, пруссак? – грізно кричить Гамалія. – Твоє діло – в землю штик і – пшик.