Розділ «Книга друга»

– Скажіть, – знову заговорив офіцер, – чим ви поясните таку… м-м-м… – офіцер не міг підібрати слова, він хотів сказати «хоробрість», але потім йому здалося, що це забагато для «бандітен», – таку… м-м-м, – покрутив лайковими пальцями біля скроні, – такий… м-м-м, фанатизм? На мою думку, низьким рівнем розвитку культури? Для них смерть – щаслива необхідність. Неспа? Чи не так? – козирнув він знанням французької мови. – Ось подивіться, – показав на Джмелика, – варяг з обличчя, азіат по крові, він добровільно вбив свого брата по нації. Німець ніколи б такого не зробив…

Усмішка в офіцера була презирлива, і Джмелик зрозумів, що говорять про нього і говорять недобре. Він усміхнувся і глянув офіцерові під брови. Очі офіцера здивовано розширилися, дивуючись нахабству росіянина. Але очі росіянина залишились такими ж: в них так і бурлила відчайдушність, білі зуби сміялись, а жилава рука гралась парабелумом. «Хочеш, я і тобі вжену з десяток», – сміялися білі зуби і обіцяли очі.

Старенький лікар розчовпав Джмеликів погляд.

– Ми багато чого не можемо зрозуміти в цій дивній Росії, – хмурячись, сказав він і наблизився до мертвого Оксена.

Оксен лежав щокою на снігу, обличчя його спухло, у волосся понабивалося снігу. Раптом всі ахнули і стали відходити: у Оксена відкрилося око: чорне, велике, налите кров'ю, і тут же шарахнув постріл. Куля тьохнула в кущі, збила сніжок, і він тихо осідав, виграючи на сонці.

– Він стріляє навіть мертвий, – тихо прошепотів офіцер, бліднучи.

– Це була конвульсія, – спокійно відповів лікар і знову нахилився і взяв руку Оксена. – Він мертвий.

– Всіх партізанен – на машину. Везти в село і виставити напоказ, – крикнув офіцер, потім підійшов до Джмелика, що сидів на пеньку, вийняв пачку сигарет, загорнуту в блискучий папір, і плитку шоколаду:

– Маленький нагорода, – засміявся він, фамільярно поплескуючи Джмелика по плечу.

Облава рушила з лісу. Джмелик сидів на пеньку, його білі брови лізли то вгору, то вниз. Він понюхав сигарети, шоколад, усміхнувся – закинув у кущі. Заклавши два пальці в рот, дико свиснув. Почувся тріск, тихе гоготіння, і до нього вискочив кінь. Підійшов близько, понюхав кубанку, кожушок, тихо заіржав. Верхи на конях з’явилися Гошка, Андрій, Тадик. Були п’яні. В кожного біля сідла теліпалося по зайцю. Гошка вийняв із широкої кожушини дві німецькі фляги:

– Ром. На, випий, Северине! Любов до гроба! Ех, і награда тобі буде за побитих!

– Шворка на шию, – засміявся Северин.

Вершники виїхали на дорогу. Сніги виблискували на сонці, сліпили очі, далекі байраки огорталися терновою синявою. Тадик мерзлякувато повів плечима, хльобнув із фляги рому, сказав, прицмокуючи:

– Треба накрити Оксенів виводок. Завтра й перевішаємо. Прилюдно. – Ніздрі його роздулися. – Настьобуйте коней, хлопці, треба, щоб Гамаліїха не встигла ніде втекти із своїми пуцьверінками.

– Ні, не так. – Джмелик повернув свого коня впоперек. – Ви їдьте на хутір і спокійно смажте зайців, а я злітаю в Троянівку. Я почав, я й докінчу, – і огрів коня канчуком.

– Клопотатиму перед німецьким командуванням, щоб його нагородили хрестом, – святобожно прорік Тадик Шамрай, дивлячись Джмеликові вслід.

Джмелик гнав коня бугром, а коли спустився в Данелевську долину, зупинив. Німецька колона з поліцією ще не вибралася на полтавський шлях: машини буксували в снігу.

«З годину проваландаються», – подумав Джмелик і повернув до лугів.

Кінь швидко водив паруючими боками, різав сніговою корицею пузо. Нарешті вибейкалися на протопти.

Проти Оксенового городу Джмелик прив’язав коня до верби, подряпався нагору затерплими від їзди і холоду ногами. У сінях обтупав чоботи, зайшов у хату. Олена пряла. Боса нога ганяла колесо прядки. Купоросові очі, побачивши Джмелика, зледеніли. Дівчинка сиділа на печі в одній льолі і замотувала в ганчірку кота, хлопчик годував у клітці щигликів. Він, видно, тільки-но зайшов знадвору: вуха горіли, як стручки перцю.