Розділ «Книга друга»

– Пошліть пластунів, хай візьмуть живцем.

– Єсть, – козирнув вестфалець і хотів бігти, та дорогу йому перегородив Джмелик. Сива кубанка з чорним хрестом на потилиці, на кучерях – паморозь, кожушок розстебнутий. Ззаду хекає приручений кінь-красень, штовхає Джмелика мордою в спину.

– Пане офіцер. їх там залишилося тільки двоє. Накажіть облаві не стріляти. Я їх візьму сам.

Денщик покинув смажити ковбасу і швидко переклав офіцерові те, що сказав Джмелик. Офіцер суворо глянув у очі Джмелику. Офіцер зрозумів: такі очі стають ще веселішими, коли перед ними кров'ю сходить жертва.

– Облаві не стріляти.

Джмелик свиснув, ударив канчуком коня по крупу, кінь плигнув убік і побіг униз.

«Дивна країна, – думав офіцер, – люди з обличчям варягів і з дикістю азіатів».

Джмелик, пригинаючись, побіг поміж деревами, заходячи партизанам у тил. Коли до партизанського окопчика залишилось сто метрів, він зупинився, сторожко роззираючись, підбіг до чорного дуба і, ковзаючи хромовими чобітками по стовбуру, спритно, мов кішка, видрався вгору. Тепер йому було добре видно, що там робиться. Убиті лежали в різних позах, в снігу виблискували стріляні гільзи. Живих було двоє. Джмелик приклав карабін і, примруживши око, вистрелив. Низенький партизан у шинельчині осів на місці, клюнув головою у сніг. Другий, у чорному кожухові, озирався, придивляючись. Брюзкле обличчя його було чорне від крові і землі. Він повертався важко, незграбно, мабуть, теж був поранений.

«Тепер його найкраще брати», – подумав Джмелик і сплигнув на землю.

Перебігаючи від куща до куща, наближався до окопу. Чорний кожушок вистрелив, і куля збила з вершника кубанку. Джмелик упав, вичікуючи. Над окопом звелося заросле чорною щетиною обличчя.

Оксен був поранений. Дві кулі потрапили йому в живіт. Він сів на дно окопу і відчув, що слабне. Тоді він зірвав з шиї шарф, розправив його і туго підперезався. Мліючи від болю, глянув на товаришів. Вони лежали мертві.

«А тепер і я піду вмирати», – подумав він і, обриваючи об коріння нігті, видряпався з окопу. Хитаючись, пішов на Джмелика. Він ішов тихо, без усякої перестороги, очі його дивилися кудись уперед, поверх ворога, і він уже був десь там, куди дивився, в іншому світі.

Джмелик чув його тяжке дихання і запах його крові; той чоловік був уже напівмертвий, і його можна було брати, але Джмелик вистрелив ще раз. Оксен упав, але у ту ж хвилину схопився. Шапки на голові не було, і поміж жовтими пальцями, якими він протирав очі, текла кров. Він розмазував її і шукав ворога. І він побачив Джмелика, пізнав його. Джмелик стояв над ним і дивився, як Оксен тихо осідає на сніг.

– Аж ось де схрестились наші доріжки. Тільки ти не вмирай. Дай мені помучити тебе…

Оксен мовчки покрутив головою і плюнув кров'ю на блискучий Джмеликів чобіт, ліг животом на сніг. Тіло його було нерухомим, права рука з пістолетом витягнулася вперед.

Джмелик стояв, опустивши голову. В білих кучерях гніздилося холодне зимове сонце, жилава рука опустила карабін.

– От я і помстився, мій вороже! А краснюки вернуться, мені наведуть решку. А хто ж правду розсудить?

Бачачи, що вже опору нема, що на землі замість грізного партизана Іскри лежить понівечений кулями труп, з кущів почали вилазити німці і поліцаї. Вони мовчки обступили Оксена і дивилися на нього. Офіцер в супроводі лікаря-німця також підійшов.

– Який фанатизм! – обізвався він до лікаря. – Гляньте, – показав він палицею на мертвого Санька, що дивився на них голубими очима, – цей бандит зовсім дитина.

– Одначе вік не завадив йому бути хоробрим… – відповів лікар, поправляючи на плечі кручений погон.