Розділ «Книга друга»

– Скоро. Я вже послав уперед Перехльостіна, – відповів Зотич і прислухався: попереду колони почувся гамір і далекий крик. Зотич здогадався, що то їде Перехльостін.

І справді, через кілька хвилин поміж людьми показався вершник, що їхав легкою риссю. Коня не видно, тільки вершника, що ніби летів у повітрі понад головами людей. Перехльостін появився як із чорної річки, доповів, не злазячи з коня:

– За двісті метрів хутір. Тюпайте, тюпайте швидше, ракалії! Там для вас уже пельмені наварено!

Зотич скривився і нічого не сказав, він тільки махнув рукою, даючи знати, щоб Перехльостін їхав уперед і вводив колону в хутір.

Люди, почувши житло, пришвидшили крок, задні наздоганяли передніх.

– Чайку б оце гаряченького, – бідкався хтось, гребучись снігом.

– Може б, тобі свинячої кишки з гречкою?

– Та вже ж пустять перегрітися, не дадуть же загибати на морозі.

– А мене господиня щодня пареним молоком напувала… Хороша була, дай їй Боже щастя. А на дорогу пишок напекла. Ось понюхай, і досі торба пахне.

– З нюху не буде духу.

– По буханці б оце на брата.

– А моя ще до війни кожного ранку грінки на свинячому смальці смажила.

– От я тобі кулаком під дихало змажу, щоб ти не патякав своїм дурним язиком, – насварився хтось із гурту, судорожно ковтаючи липучу слину.

Розмови затихли. Люди пішли веселіше. Зробилося затишніше, – увійшли в хутір. Над головами людей у морозному повітрі завалувала пара.

Зачувши чужинців, загавкали собаки, хтось заскрипів хвірткою, затріщав тином, виламуючи патерицю від озвірілих псів. Хутірська вулиця пустельна. На білому снігу – темні тіні від хат, парканів і тинів, подекуди ще топилося, несло кізяковим димом, нагадувало про тепло, затишок, свіжу смачну вечерю.

В першім ряду колони з домашньою торбиною за спиною, в теплому на хутрі піджаку і обмотаних ганчір'ям чоботях, виваливши з-під військового кашкета засніжений баранячий чуб, стояв Тимко Вихор. Поряд з ним у своїй чумацькій шапурині витанцьовував Марко, жартував, клямцаючи зубами.

– Тимко. Ти б їв оце солоний кавун?

Тимко, не відповідаючи на жарт товариша, зачепив жменю снігу і став відтирати вуха.

«Що вони там розкомандировуються, як на волах. Скапіти можна, доки тепла діждешся», – гнівно подумав він, дибаючи за колоною, що повільно розтікалася по хутірській вулиці. Чорні овечі гурти шарахкалися від двору до двору; вищав сніг, скрипіли ворота, казилися пси, хряпотіли засувами і гасили світло господарі, а нічліжани гуркали у двері, скімотіли попід вікнами:

– Душа з тілом розлучається, пустіть хоч у сіни.