Розділ «Частина перша»

– Вона жива?! – чи запитував, чи стверджував Стрибог.

– Вона жива. Але вона пішла, давно пішла і на тому боці чекає. А я? Усе ніяк не зважуся.

– Не зовсім чисте сумління, Оракуле?

– Не твоє діло, парубче, – сердито та різко відповів старий. – Ти хочеш про себе почути, чи я маю тобі розповісти свою біографію?

– Твоя правда. Не моє, – погодився Стрибог. – Хоча… Очевидні речі завжди очевидні. А про мене? Єдине мені не дає життя. І його звати Птаха. Добре, що ти все щиро мені повідав. Зрадниця. Усе одно зрадниця. Чому вона мені нічого не розповіла про своє колишнє життя? Тобто про те, що до мене у неї хтось був чи майже був? Я б зрозумів. А може, він не просто був, а є, тобто паралельно існує?

– Вона не могла сказати, – сумно відповідав Оракул.

– Чому? Як не могла? – Стрибог нічого не розумів.

– Бо не знала нічого про це.

– Як це не знала? – Стрибог ошелешено дивися на божевільного чоловіка з білими проваллями замість очей. – Ти говориш загадками. Кажеш мені – вона була коханкою і належала комусь іншому, і водночас не знаєш кому?

– Ні, не коханкою. Це геть інше. І чому це я не знаю? Я знаю. Але тобі не скажу. Зрештою, чи варто носити в собі, сину мій, стільки люті до тієї, яка насправді ні в чому не винна? Вона чиста перед тобою і чесна перед своїм рятівником. Я бачу це і знаю, чому так. Але безглуздо вкотре пояснювати тому, хто не хоче слухати. Я тебе відпускаю – іди. І знай, що істина насправді завжди одна і треба вміти бачити її серцем.

– Бачити серцем? – перепитував Стрибог. – Запхай собі його залишки куди подалі. Ти сам сказав, що я чоловік з розбитим серцем. А розбите серце крім болю не годне більше нічого ані відчувати, ані бачити.

Стрибог пішов, голосно гепнувши дверима. Оракул ще якусь мить сидів непорушно, тоді трохи розслабив спину, важко та швидко задихав.

– Хо? Оце виступ! Аплодисменти та овації! А ти часом не перегнув палицю, старий? – пролунав зі стіни насмішкуватий чоловічий голос. Раптом на її білому тлі спочатку чітко вималювався силует, потім він відділився від неї у вигляді тіні, а вже тінь перетворилася на людину.

Чоловік був вбраний у довгий сірий плащ. Невисокий на зріст, коротко підстрижений, блакитноокий. Посмішка робила його обличчя привабливим та доброзичливим, але холодний сталевий блиск в очах говорили промовисто – це ілюзія.

– Але ж я все зробив так, як ми домовлялися.

– О, так-так, звісно. Може, крапелюшечку перестарався, – грайливі нотки в голосі говорили, що білобрисий в доброму гуморі. – Особливо з теревенями про «до» та «після», тобто винна-невинна. Для чого ці сентименти та натяки розводити, друже? Ох, відчування серцем, кажеш? Хай розбирається чоловік сам. Він почув те, що хотів почути, тож не будемо розчаровувати нашого хлопчика.

Оракул нервово сіпнувся. Руки міцно стискали патерицю. Чоловік у сірому всівся навпроти старого, сплів руки, підпер ними голову, втупившись у незрячі очі старця:

– Ти ж знаєш, Оракуле, що він сюди ще повернеться, правда?

Старий плямкнув губами, кивнув. Руки, що стискали патерицю, нервово затремтіли. Білобрисий помітив це та задоволено вишкірився. У посмішці вже не було ані сарказму, ані надуманої доброзичливості. Тільки оскал дикого звіра перед тим, як він проковтне жертву.

– І ти знаєш, шановний Оракуле, що маєш йому сказати, так?