Розділ «Частина перша»

Вона гидливо взяла до рук череп. Закрила очі. У голові яскраво постала картинка: зарослого старого андрофага вбиває його син, стинаючи тому голову чимсь схожим на меч. Андрофаги поїдали не тільки полонених, яких приносили в жертву богу, тобто собі. Андрофаги поїдали і своїх рідних, тих, кого вважали вже старими та немічними, тягарем для племені, однак такими, що багато знають, і для того, щоб знання не пропадали, ті з’їдалися. А череп батька ставав для сина оберегом. Птаха бридливо скривилася, однак не стала про це розповідати неврам. Лишень повідомила куцо: «Підходить».

А потім вона поклала на жертовник сухої глиці, дубових та букових гілочок, які довго горять. Поверх цього – череп. Перед жертовником намалювала знак:

Запалила вогонь на жертовнику, крикнула всім стати навколішки і простягнути руки до неба. Сама ж вступила в центр намальованого символу і заговорила майже нечутно:

Боги говорять тобі: геть від ликів наших.

Громовик говорить тобі йти від душ наших.

Закриває очі ворогам, затуляє вуста ворогам,

Замикає сили у темниці ворогам.

Поки горить жертва ця, поки чути, як грім будить небо

Поки чути, як дощ лиє з неба…

Люди не посміли навіть слово мовити чи голосно зітхнути. Майже побожно вслухалися в дивну мову жінки, якої не розуміли, бо говорила вона прамовою перших. Небо враз закрили хмари. Десь удалині загудів грім. І гроза, і грім, і блискавиці не зачепили Милоград, йшли боком. А Птаха шепотіла й шепотіла, задерши голову до неба. Здається, всі втратили лік часу, але коли отямилися, то раптом перед очима відкрилося таке. Знак, який намалювала червоною глиною Птаха біля жертовника, був наче випечений чимсь гарячим. Сама дівчина лежала в центрі того знаку з розпростертими руками та широко відкритими очима. Жертовник погас. На ньому залишився тільки попіл.

– Та, що говорить прадавньою мовою, – покликав її обережно старійшина. – Ти жива? Ми можемо встати?

– Жива, – відповідала тремтячим голосом Птаха. – Можете встати та йти зустрічати полонених. Тих, кого андрофаги не з’їли…

14. Оракул

Стрибог і сам не розумів до кінця, що відбувається з його душею. Отою безсмертною, отою чорною-пречорною. Ніяка вона не чорна, як би там батько не старався його, а ще більше себе, в цьому переконати чи навертати, ставити обличчям до безодні. Це була вже не душа того страшного та жорстокого Стрибога, котрий колись не знав Птахи, який ще не вмів кохати, мав серце замкнутим, запечатаним. Смертні називають душу, яка подорожує у снах, вед-огнем. Його душа разом із тілом уже давно є суцільним вед-огнем, бо, здається, він сам нічого не контролює. Наче хтось робить це за нього: веде, наказує, примушує, карає. Завжди хтось: батько, мати, Птаха, а тепер ще й оце чарівне й рідне комаша – його донечка Мальва. Так, ця мала бешкетниця, нестерпна, язиката, вредна, надто категорична, що несподівано з’явилася у його житті і, здається, так вчасно. З’явилася й заповнила собою ту пустку, яку залишила Птаха, коли пішла, коли зрадила.

Мальва. Сірооке мишенятко, вертке та неспокійне, відкрите і водночас настільки втаємничене, що навіть найсильніший серед темних, батько Мор, не може її прочитати. Єдине нині живе створіння, заради якого ладен на все. Навіть сумнівався трохи, чи добре зробив, що привів її у свій світ. Вона не дуже вписувалася в нього. Так, мала в собі багато темного, бо хіба може бути по-іншому, вона ж донька темного, онука та правнука темного. Але мала в собі і стільки світлого, що аж хотілося замружитися, коли надто довго дивився в її очі. Правду кажуть, світло найліпше видно в темряві, й отой дисонанс, який внесла вона у світ Відтіні, коли з’явилася, не помітити було неможливо. Батько Мор пообіцяв сину, що все виправить. Він ще не такі світильники вимикав. Правда, за допомогою насильства, але… Чи можна погасити сонце без наслідків для того, хто намагається? Питання. Зрештою, це випробування Мальві таки на користь, як і знання, що вона отримає у світі темних.

Сьогодні йому наснилася Птаха. Стояла мовчазна, далека, чужа. Чи то була та сама жінка, яку він палко кохав? Запитував себе. Ні, не так. Він досі кохає. І несподівано для себе зрозумів, що вже давно простив їй те, що вона ховала від нього багато літ Мальву, те, що пішла тоді, не попрощавшись, і те, що дозволила йому так ницо впасти. І ось він тепер мов паралітик безпомічний, бо врешті зрозумів, що не вміє жити без неї. Він розучився і не хоче починати знову. Усі його намагання, дії, вчинки, на які спромігся після Птахи, якийсь беззмістовний феєрверк невдач, безглуздя, дурощів і тільки…

Птаха. Ідеально-правильна жінка, яка може належати і душею, і тілом лишень одному чоловіку. Казала йому, що народилася ще й для того, щоб запізнати справжнього кохання. І її справжнє кохання – то Стриб. Її коханий Стриб. Коли згадував ці слова, ставало соромно. Він так легко їй зраджував, переходив з одного світу в інший, з одного боку на інший, від одної жінки до іншої, правда, тільки тілесно, та все ж… Тепер знав, що і це неправильно. А вона? Вона однолюбка в усьому. Ненавидів себе ще дужче за слабкість таке думати.

Шалена думка влітала в голову: а якби він її вбив тоді у квартирі смертних батьків Мальви, чи було б йому зараз легше і його вед-огонь нарешті перестав би блукати вночі? О, було б ще гірше! Добре, що не вбив. Хтось сильний та владний вихопив її з-під дії закляття в останню мить.

Хтось!

Хто?