Розділ «Частина друга»

1. Навія

«Як у тупому романі все. Можна тільки повторити слідом за класиком: «День не обіцяв нічого хорошого!» От гидота! Повна лажа, блін! Знову нудить. Ну все, не буду більше. І вилаятися, як годиться, тепер не можу, бо навіть від подумки сказаних типу брудних слів стає нестерпно боляче. Влипла ти, Мальвочко, аж по «нехо». Добре, що хоча б на нормальні слова не спрацьовує рефлекс тупого дяді Мора. Ніколи його дідусем не називатиму, хай навіть стріляють мене чи прокленуть. Не дочекаються, гади. Ага, виховання нагайкою – це круто, то не пряники від Птахи».

Отак міркувала собі Мальва, поки сумно пленталася за проклятим на свій перший урок. Піднялися на третій поверх Чорнобогового Храму. Тут розташування дверей нагадувало картинку на другому. Вервечка дверей тягнулася вздовж довгого коридору. Єдине, що різнило їх між собою, – це невеличкі таблички, завбільшки як стандартний номер квартири на дверях багатоповерхівок. Тільки замість цифр якісь дивні знаки. Перед дверима зі знаком вони зупинилися.

– А це що ще за фі… – ледве стрималася, щоб не лайнутися. От дожилася – і запитати нікого. Шось, напевне, мудре, якщо воно намальоване на дверях її класу. Треба буде потім зазирнути в Чорну Книгу, мо’, проясниться. Бо чомусь була більш аніж впевнена: зайві теревені пізнавального характеру на теми, що не стосуються мети уроку, тут з нею не провадитимуть. Проклятий відступив убік, низько схиливши голову, наче говорив: «Уже прийшли. Заходь!»

Мальва й так усе зрозуміла. Вдавати, що вона типу не знає, що до чого, було безглуздо. Якусь мить думала, стукати чи просто так зайти? Але не встигла прийняти рішення, бо двері навстіж розчинилися, і з них, разом із запахами травостою та чогось горілого, полилися звуки – щось тріщало, ламалося, скреготало. Кімната всередині була оповита якимсь зеленуватим сяйвом і здавалася просто безкрайньою. Добре розгледіти, що там углибині, Мальва ще не встигла, однак те, що це оранжерея чи сад, – знала напевне, бо все, що вихоплювало око, зеленіло, буяло, квітнуло. Це дуже здивувало. Відсутність барв на вулиці чи в кімнатах Храму, жодного букетика чи найзачуханішого вазонка – і раптом така розкіш поруч. Тупцяла на порозі, але її ніхто не зустрічав. Зітхнула, зрозумівши, що ніхто її ані припрошувати, ані силою тягнути досередини не збирається. Доведеться самій влізати в кролячу нірку. Підняла ногу і зробила крок вперед. Навіть не озиралася назад. Лишень відчула, як за її спиною гучно зачинилися двері.

Уважно роздивлялася довкола. Скільки сягало око – кущі, дерева, чагарники. Вона і справді потрапила наче в сад, але порядкував у ньому якийсь божевільний садівник. Бо понатикувано тут було всього і впереміж, тобто безсистемно-хаотично. Спертий запах від того, що називається парниковим ефектом, стояв нестерпний. Мальва відчула, що її тіло вкривається потом, на лобі зрадливо виступили крапельки роси. Обтерлася рукою і зрозуміла, що звуки, котрі їй вчувалися ще з коридору, раптом кудись зникли, ніби хтось перемкнув канал у радіоефірі, й тепер з’явилося недобре передчуття небезпеки.

Дівчина любила ліс. Бабуся Горпина навчила. Уміла розрізняти рослини, дещо знала й про те, коли і як їх збирати. І кожна квіточка чи кожне стебельце в поліському лісі тягнулися радісно до світла та до її рук, коли гладила їхні голівки, гуляючи ліском чи допомагаючи бабусі. А тут усе живе зело здавалося нашпигованим надто активною живою енергією, котра поки не вирішила, як її сприймати, і тільки насторожено сканувала.

– Що стоїш, мов задеревіла? Заходь, коли прийшла. Випадкових відвідувачів двері в ці хороми не впускають. – Десь з-за густого бузинового куща почувся низький жіночий голос.

Мальва пройшлася в напрямку куща та зупинилася. Зовсім поруч почулися легкі та впевнені кроки, і перед нею з’явилася володарка голосу. Це була ще не стара жінка, вбрана в довге зелене плаття, майже одного кольору із садом, яка мала також зелене волосся та зелені очі. Її можна було назвати й красунею, якби не лихі бісики в погляді та гірка печать незадоволення на лиці.

– Йменням Сварожого ко… – почала було Мальва звичне для всіх світів.

– Стули пельку, – сердито гаркнула жінка. – Будеш перед Мором та його сином цяцьки-пацьки корчити та гратися в чемність. Я ж знаю добре, яка ти. Нутром чую. Як і те, що горбатого тільки могила вирівняє. Гарна в моєї сестри внучка росте, нічого не скажеш. То зі смертною шваллю запанібрата, то зі світлим непотребом валандається. Я пропонувала Мору зв’язати твої сили. Маленьке сімейне закляття – і ти золота, а тоді провести обряд зневільнення. Так ні, навіть нагримав на мене. Ох, дістали всі своєю чесністю. Добра воля мусить бути, бачите-но. Бо це ж безсмертна, і не проста тобі безсмертна, а з глибинним корінням. Тьху. Коріння у неї. Що дивишся, пуцьвірку, наче привида побачила? Я Навія. Твоя Учителька. Не бійся, поки не чіпатиму. Мор дав розпорядження навчати тебе. Та хіба можна навчити хоч чомусь бездарне тупе створіння?

Навія обійшла довкола Мальви, прискіпливо оглядаючи її з усіх боків. Дівчина стояла трохи ошелешена таким «теплим» прийомом, навіть крутішим за прийом Мора. Однак не дуже здивувалася. Церемонитися з нею тут точно ніхто не збирається. Уже дали зрозуміти. Зрештою, вона не з лякливих. Тому:

– Я, може, й тупе створіння, шановна, але то виключно для вас. Ані Мор, ані Стрибог так не вважають, бо коли б вважали, то зі мною не цяцькалися б. Думаєте, що так легко залякати того, хто має Перемінника та статус безсмертного? Я вас не боюся!

Зеленокоса ошелешено витріщилася на дівчину:

– Ти ба, он як! Ти вмієш говорити? Ого! Така ж зухвала, як твоя бабка Мара. Хе, хіба можна в дитини з такими генами вимагати поваги до старшого і до його статусу Учителя? Слухай, диво дивнеє, а може, напоїти тебе одним зі своїх відварів, щоб тиждень-другий без голови походила?

– Стоп-стоп! Тпру! Посваритися ще встигнемо! – Мальва нашорошилася. Вона щойно почула таке, що було набагато важливішим, аніж сварка з цією недалекою не то відьмочкою, не то перезрілою безсмертною. – Ви сказали «твоя бабуся Мара»? Тобто як це? Я її онука? Тобто Мор і Мара – чоловік та дружина? Тобто вони батьки Стрибога? Офігіти…

Останнє слово явно було зайвим, бо зайшлася в шаленому кашлі. Коли заспокоїлася, не менш здивована Навія, склавши перед собою руки, закліпала своїми довгими віями:

– Обережно зі словами, зіллячко! Тут вони мають силу і вагу. А втім, співчуваю. Також би не стрималася. Таке почути! – Раптом настрій Навії перемінився на вдавано доброзичливий. – Так, не поталанило тобі, малявочко. Родичів просто неймовірних маєш, всі як на підбір, один від іншого кращий. Зрадники, зозулиці, смертні, пройдисвіти… Навіть співчуваю трохи. Що, не знала про Мару? За що ж ти її так не любиш? Не любиш, не любиш… Не ховай очі, добре бачу, що не любиш, і знаю, що не скажеш, за що. Це добре, що ти її ненавидиш. Я також її ненавиджу. Безсмертна хвойда. Перемінники вона роздає. Про що думав творець, коли довірив таку відповідальну справу хтозна кому? А Чорнобог куди дивився? Ох, радила я Мору, коли вона втікала з нашого світу, не пустити її, зв’язати прокляттям та зачинити в одній із темниць вежі на верхніх поверхах аж до скону віку. Вона заслужила на вічні муки, на самотність, на забуття. Так ні! Не послухали мене! Бо побоялися гніву Велесового. А що б він зробив? А нічого. Ми тут, а він – далеко. То тільки в легендах до Чорноводдя рукою подати, а насправді воно за межею розуміння. Та про що це я? Ага. Про Мару! Хвойда, твоя бабка, хвойда. Знай це.

Мальва мало слухала теревені сердитої Навії, вона думала своє. Мара – Повелителька Смерті та мати Стрибога. А Стрибог ніколи чомусь при Мальві рідної неньки не згадував. Чому? Птаха теж про це на казала. Чи знала вона? Може, й ні. Ото наплутали. У кожного свої скелети у шафі. У декого вони просто мерзенні.