Розділ «Частина перша»

Стояв посеред величезної білої зали. Сліпуча білість просто видряпувала очі. Придивився. За спиною, в кількох кроках від нього, стояло два крісла – одне навпроти іншого. На одному з них сидів старий чоловік. Довге сиве волосся, така ж борода, довгі білі шати, які закривали повністю його тіло. Довгі рукави тоги повністю приховували руки, які міцно тримали в руках білу патерицю. Стрибог ковтнув слину. Це місце було незнайомим. Але не відчував тут жодної тривоги чи агресії, навпаки – зробилося затишно і спокійно. Підійшов до чоловіка. Той мав задоволений вигляд. Обличчя вщент помережене зморшками. Кажуть, що кожне зроблене Оракулом пророцтво залишало на його обличчі борозну. Скільки тих борозен отримав той чоловік? Без ліку. Очі в старця не мали очного яблука, тільки білкова оболонка. Оракул був сліпий. Стрибог німо дивився в очі цього діда і не міг відвести від них свої. Замість того, щоб задуматися над тим, що він Оракула питатиме, Стрибог безсоромно того розглядав. Знову першим озвався Оракул:

– Йменням Сварожого кола вітаю тебе, безсмертний, – сухі губи, зверху та знизу щедро помережені зморшками, неголосно заплямкали. Голос старого вже не здавався таким хрипким, як тоді, коли звучав в його голові: – Ну, що там у тебе?

– Е-е-е-е, той! – і Стрибог вмовк. А що там у нього? Розгубився, бо сам вже не знав, що хотів і чого прийшов.

– Ага, тепер уже й сам бачу. – Старий наче розмовляв із собою. Дивно плямкав губами, наче здирав з них луску. – Добре бачу. Розбите серце безсмертного. Розбите серце бога. О, хлопче-хлопче, ще ніколи я не зустрічав розбитих сердець богів. Це вперше. Розбите серце бога. І ти сам собі його розбив. І добре знаєш про це. Правда ж, знаєш? Бачу, що знаєш! Хоча звинувачуєш у цьому невинного. Точніше, невинну.

Старий замовк. Стрибог, докладаючи надзусиль, врешті відвів погляд від білих очей чоловіка.

– Що стоїш? Сідай. – Старий кивнув у бік ще одного крісла, навпроти. – Спеціально для тебе поставлено. Розмова може бути короткою, а може стати й довгою. Невідомо. Її може взагалі не бути або триватиме вічність. Сідай. Не люблю, знаєш, дивитися знизу вгору, не люблю, знаєш, дивитися і згори вниз. Люблю дивитися в людину. Тому сідай.

Стрибог чемно всівся. «Чим там він має дивитися? – думав Стрибог. – Хіба сліпці бачать?»

Старий почув його думки:

– Сліпці не бачать, а от сліпі бачать ліпше, аніж зрячі, бо дивляться не тілесним органом, вони зорять душею.

Стрибог збентежився. Почуте клав до серця, а те шалено калатало. Не розбите воно, наче старалося всім повідомити. Досі ціле.

– Так, хлопче, коли розглядати серце як частину фізичного тіла, то воно ціле. – Старий легко читав думки бога. – А суть? Найлегше всі свої негаразди перекласти на чужі плечі. Але ти ж не за тим сюди припхався, щоб чути те, що й так без мене знаєш. Запитуй.

– Хто врятував Птаху від смертельного закляття? – сказав те, що зараз гризло його.

– Тобто ти хотів мене запитати, хто врятував Птаху від твого смертельного закляття, яке мало її вбити? Легке запитання. Що, не задоволений результатом? Каєшся, що вона досі жива, і тому хочеш повторити спробу? – старий трохи насмішкувато перепитував.

«Знущається», – подумав Стрибог, але цього разу Оракул вдав, що не дочув.

– Птаха! – Оракул загадково посміхався беззубим ротом. – Надзвичайна навіть для світлої. Пригадую, як вона мене не один раз до шалу доводила. Для неї ослухатися пророцтва – це те саме, що в одну й ту саму воду ріки двічі вступити. Скажена та досконала. То ж треба мати талант такий і не просто ослухатися, а й решту безсмертних на свій бік прихилити. Незбагненно мудра жінка! Прекрасна жінка. А ти, дурисвіте, хотів її вбити? Телепень, а не чоловік. Вона незнищенна. Хоча, знаєш, на моїй пам’яті вже помирала і не раз. Та постійно поверталася до життя. Любить її батько Сварог, бо вона особлива. Хочеш знати, хто її врятував? Не пожалкуєш, що про таке запитуєш? Інколи ліпше не знати.

Стрибог заперечливо захитав головою, наче відповідав – не пожалкую ніколи, тому й прийшов, щоб запитати.

Оракул закрив і так незрячі очі, забубонів щось нерозбірливо під ніс. То тривало якусь мить, тоді, не піднімаючи повік, прорік:

– Її врятував чоловік.

– Знаю, що не кінь, – злісно випалив Стрибог. – Але хто і чому? Як його звати?

Оракул, не відкриваючи очей, говорив далі: