Розділ «Частина перша»

– Якої біди, люди! Ви тут божевільні. Гангрену болотом лікуєте, а потім від цього помираєте. Хоча є дієвіші ліки, а ще найпростіші замовляння. Хіба ж народження немовляти для слави роду – це лихо?

– Дурне нездарисько! Дівчатка у нашому світі рідко народжуються, бо то велика спокуса і безлад великий. І ця не мала народитися, розумієш? Сам Род не сприяв цьому. Але народилося, бо ти втрутилася. Думаєш, якщо безсмертна, то вже всесильна. Що тепер накажеш робити з тим дитям? У нас кровні жертви заборонені. Не втручайся ні в що, благаю, не втручайся. Бо ми таки відступимо від законів і принесемо кровну жертву. Вперше за тисячу літ. І нею станеш ти. О Роде! Та я сам тебе готовий хоч зараз викинути з нашого світу, поки більшої гризоти не сталося. Але не можу. Ворота тебе не випустять, а твоя трансформація чомусь не приходить.

– Слухай, – не втрималася Птаха. – Перестань на мене кричати. Дівчинка, бачиш, їм заважає. Тьху. Маленька крихта знання, якою я можу поділитися, не нашкодить твоєму народу. Чого напосівся, скажи?

Мирослад сердито блиснув очима, гримнув дверима так сильно, що ті ледве не вилетіли, і подався кудись, буркнувши під ніс «від гріха подалі». Птаха чи не вперше за все перебування в Невридії за цілу ніч не стулила очей, слухаючи, як десь зовсім поруч виє та гарчить самотній вовк.

А на ранок на поселище напали вороги. Воїни були напоготові, вони чинили опір, і тут уперше вона побачила, як на її очах вої перетворюються: хто на зубра, хто на вовка, хто на ведмедя. Милоградці перемогли, але вузькі вулички поселища були рясно всіяні тілами і мертвих, і поранених нападників та оборонців. Долею випадку була спалена хата сусіда, де згоріли й врятоване нею маля, і його мати. Птаха, перелякана і вбита горем, ходила вуличками, згадуючи слова Мирослада про те, що вона втрутилася в звичний хід подій, і майже повірила, що то вона спричинила лихо. Сиділа біля жертовника, вважаючи себе вбивцею, і ледве стримувалася, щоб не заплакати. Тут її сила безсмертної була нікому не потрібна. Світ неврів не хотів приймати її, не дарував навіть тотему, заради якого вона сюди припхалася. І вона може проваландатися в тому світі не один рік, аж поки або світу не набридне, або їй. І тоді вона піде звідси та втопиться з горя в болоті.

На її плече лягла чиясь важка тремтяча рука. Озирнулася. То був один із старійшин роду – Лет.

– Птахо, благаю, врятуй мого єдиного сина. Він щойно оженився, привівши собі молоду дружину, і вона ще не понесла від нього. Коли він помре, то загине мій рід. Бо він у мене один, а я вже надто старий, щоб його продовжити.

Птаха розгублено дивилася на чоловіка. Що він таке говорить? Мирослад не велить їй втручатися. Ось що сьогодні сталося через це! Видно, її думки надто яскраво світилися на обличчі, бо старійшина їх легко прочитав:

– Ох, дитино. Знаю, що тобі наговорив Мирослад. Але ти тут ні до чого. Ти не винна, що ворог напав. Це не вперше і не востаннє. Андрофаги безжальні та жорстокі створіння. Їх навіть людьми важко назвати. Вони людоїди. А ми для них їжа. Пішли, допоможи, благаю. Принаймні спробуй. Я здогадуюся, хто ти насправді. Ти не просто учениця з сусіднього дружнього племені. Ти одна з них, – і старійшина махнув рукою в бік жертовника.

Птаха сумно посміхнулася. Отже, всі, крім Мирослада, досі вважають учнів, які приходять на навчання у світ Білих Вурдалаків, представниками сусідніх племен? Цікаво. Вона не стала розпитувати, як Лет здогадався, може, колись. А зараз вона має спробувати допомогти. І вона таки допомогла, викинувши всі слова Мирослада про звичну природу речей із голови.

Читала слова замовлянь, на ходу знаходила трави чи зела, які б помагали. Але син старійшини не приходив до тями. Він був такий молодий та дужий. Лежав ще не мертвий, бо відчувала, як душа підбитим птахом тріпоче в його тілі. Справжній воїн, який прикрив своїм тілом матір та кохану, захищаючи їх від стріл. Стала навколішки, склавши руки на грудях, згадуючи молитви та слова замовлянь, які мали б допомогти. Смерті також вона поки тут не чула. Отже, шанс досі є. Враз у голові з’явилася картинка – чисте небо та дужі крила, які кудись її несуть. Відірвалася у своєму видиві від землі, замахала крилами, летіла. Чи бувають сни наяву, коли не спиш і їх бачиш? Не знала. Але не хотілося зовсім, щоб той сон закінчувався. Хтось кликав її радісно і не в один голос: «Птаха, погляньте, вона летить, то Птаха!» Відкрила очі, щоб подивитися на тих, хто так галасує, і обімліла. Вона дивилася на поселення згори. Вона мала крила, вона літала, вона стала Птахою.

І заспівала Птаха голосно, кружляючи в небі, славлячи землю Невридії, бо та подарувала їй крила, просячи у Сварога для цієї землі благословення та опіки. І з очей полилися сльози, сльози радості, сльози горя, розчарування та віри. Спустилася обережно долі і, тільки-но ноги її торкнулися землі, знову стала людиною. Майже інстинктивно все далі робила. Нахилилася над майже мертвим сином старійшини Лета, приклала пальці до своїх ще вологих очей, помазала йому губи слізьми Птахи та промовила: «Птаха Слава-Магура, Оберігачка доблесті воїв, велить тобі жити!»

Хлопчина відкрив очі.

Тоді вона не всім змогла допомогти, бо навіть коли тіло ще живе, а душа вже далеко – це безглуздо. Бо не всіх можна врятувати. Бо, таки вона згідна з Миросладом, існує природний хід речей. І рятуються, зазвичай, ті, хто має бути врятованим. Тоді вона ще не вміла бачити Мари, Володарки Смерті, поруч із вмираючим. Тому мала в собі хист та сили протистояти. Декого просто нагло виривала з її цупких обіймів, дозволяючи прожити ще декілька днів чи тижнів, як кому пощастить. Так, вона тоді ще не знала Мари. Однак відчувала її. Пізніше вона зрозуміє, що холод у подиху ще живого, але вже приреченого, страх в очах, який перестає бути страхом, а перетворюється на значимість, то пазли одної картини – картини вічності.

У той день вона збагнула доволі просту істину. Для того щоб світ для тебе відкрився, мало тупцятися на місці, вдивляючись у його картинки, потрібно і самій зробити кілька кроків назустріч. Кляла про себе Мирослада, який чомусь не пояснив їй такої простої істини. А може, він спеціально то чинив, щоб вона сама дійшла розуміння: мало мати безсмертя, треба залишатися завжди передовсім людиною.

Мирослад після бою наче крізь землю провалився. Серед убитих його не знайшли. Казали неврійці, що кількох воїв і серед них Мирослада вороже плем’я андрофагів взяло в полон. Багато чужинців полягло від рук неврів. Тут були рани і від сокири, і від булави, та найбільше пошматованих звіром. Вразив Птаху зовнішній вигляд нападників. Ті були покриті густою шерстю, навіть кисті рук та ступні ніг. І те, що спочатку Птаха прийняла за шкури тварин замість одягу на плоті нападників, виявилося просто їх тілом. Очі мали вузькі та маленькі, які заледве проглядалися з-під кошлатих брів. Полонених неврійці не брали, без жалю добиваючи. Тоді усіх мертвих – і своїх, і чужих – зібрали і тихо кинули в бездонну болотну твань. Болото для неврів – то і смерть, і життя, і цвинтар, і колиска. Бо пращури бережуть своїх нащадків, тому болото таке прихильне до неврів.

Увечері на обряді жертвоприношення довкола жертовника було розпалено стільки багать, скільки неврів загинуло. Біля кожного вогнища зібралася купка родичів, які мали скласти Роду подяку за те, що дарував життя, і за те, що вчасно його забрав. Так, вчасно. Неври вірили, що життя і смерть завжди приходять вчасно. Ніхто не плакав, не голосив від горя. Не було тут прийнято показувати перед усіма свою слабкість. Хоч очі рідних, чиї діти чи батьки загинули, видавали їх. Коли молитва була закінчена, неври не розходилися, наче чогось чекали. Усі дивилися на неї. Вона сиділа скраю, на звичному місці. До неї підійшов один зі старійшин роду, Лет, сина якого вона врятувала. У неврів у племені не було одноосібного керівництва, як то спочатку вважала Птаха. Була Рада старійшин, яка вибирала поміж собою наймудрішого. Наймудрішим вважався Мирослад. Однак усі свої дії він завжди узгоджував з Радою старійшин.

– Панно, – звернувся Лет до Птахи, чи не вперше голосно, щоб усі чули. – О велика жінко, та, що говорить прадавньою мовою, тією, якою говорить батько Род. Та, що осідлала велику Птаху-Магуру, Птаху доблесті, слави мирської та немирської, ми чекаємо твого завершального слова, твоєї молитви за убієнних і живих. Тобі було дане слово від великих говорити з нами. Недарма ти прийшла у нашу землю. Ти маєш благословити наш рід піснею слави, і тоді жоден ворог не посміє напасти на наше плем’я і наші рідні, полонені, повернуться живими та неушкодженими. І сказано у пророцтві неврів: «Прилетить біла жінка на крилах Птахи-Слави, омиє рани мертвих живою водою, і оживуть вони, омиє рани мертвих мертвою водою, і зрадіють їхні душі в дорозі до вирію».

– Прошу тебе, жінко, та, що, говорить прадавньою мовою, прамовою, співай!

І вона навіть не стала відмовлятися, просто від згадки про Магуру відчула, як всередині починає народжуватися музика та закручуватися вихор. І з самого серця виростають сильні та могутні крила.