Розділ «Частина перша»

1. Батько

Мальва йшла не озираючись. Стримувала шалене бажання побігти. Бо знала: зараз не можна, поки за нею стежать пильні очі Птахи. От і вдавала впевненість, зрештою, коли на тебе дивляться зі спини, – це не надто важко зробити. Ох, якась частинка її сподівалася, що Птаха покличе назад, і Мальва не втримається, зупиниться та поверне. Бо невідомість лякала, бо невідомість чатувала попереду. Та к легко піддатися спокусі, так легко відпустити себе, тим паче, коли ніхто не зупиняє. Жодного спротиву від тих, хто тебе любить і журиться тобою. Якби Птаха заперечувала, забороняла, сварила, лаяла, то, либонь, Мальва для годиться і пообурювалася б, проте все ж послухалася «здорового глузду старших та мудріших» й не пішла б до темних, а пізніше десь глибоко в собі ще й подякувала за те, що за неї прийняли достобіса мудре рішення. Мала б тоді гарне прикриття для власних невдач. Можна було посилатися на те, що не відпустили до татка рідненького-золотенького, а у дитинки гени паскудні, вік перехідний, чого ж ви хочете? Але Птаха – не всі. Особлива, довершена, вона бачить наперед, знає, як і кому для нього ж краще. Просто чудово моделювала ситуації. Це одкровення постійно дратувало. Хіба можна таку ошукати?! Он, Стрибог примірявся, тепер до скону віку мордуватиметься. І тому Мальва, не озираючись, начебто впевнено йшла далі, набираючи темп. І знову ледве не бігла. Стежка круто повела вправо, тоді стрімко вниз.

Хух. Тепер можна перевести подих. Стишила ходу, роззирнулася. Птахи вже не видно, хоча чомусь була впевнена: жінка й досі стоїть, чекає. А раптом учениця повернеться?

Уже ні. Поки що ні.

Йшла добре второваною стежиною. Видно, що нею частенько мандрували люди. Скільки пар ніг тут товклося, а все ж де-не-де проступала трава. Попри те, що бита-перебита, втоптана, вона вперто спиналася на свої тоненькі ніжки та пнулася вгору. Її притовкували, а вона піднімалася і тягнулася до неба. Мальва присіла, погладила рукою прибиті до землі, ледь живі, стеблини. Згадалася притча, яку їй розповідала Птаха.

…Прийшов до вчителя учень і каже: «Учителю! Що б ти сказав, якби дізнався про моє падіння?» Вчитель відповів: «Підводься!»

– А якщо я ще раз впаду, то як тоді бути?

– Знову підводься та йди!

– Підводься? Дивно, скільки ж разів я маю падати, щоб ти дав мені іншу пораду?

Мудрий учитель посміхнувся та відповів:

– Падай та підводься, допоки живий. Бо ж ті, хто впав та не підвівся, – мертві!

Напевне, тим учителем для Птахи був Посолонь, утім Мальва не стала про це розпитувати. Навіщо? То могла бути навіть сама Птаха. Кожний має шанс підвестися ще раз. Навіть Стрибог, її батько, тобто біологічний батько.

Ще раз ніжно провела рукою по стеблинках трави. Прошепотіла:

– Підводься, травичко! Підводься!

Бабуся Горпина називала траву стовпами неба. Дівчина задерла голову. Небо голубе-голубе, жодної хмаринки на ньому. «Високе могутнє небо, яке тримає на собі слабка зелена трава», – подумалося. Тю, що за філософія вирує в твоїй голові, дівко? Таки нахапалася від Птахи сонячної блажі. Так, небо було порожнє, без хмар та без сонця. Сонце залишалося десь там, де й Птаха, – позаду. Вдивлялася вниз, куди вела стежка. У долині вже немає сонця, там незатишно. Вечоріло. Здавалося, що зі світу разом зі світлом почала витікати й радість, натомість заповзала темрява. До того ж десь там унизу на неї чекав посланець тієї темряви.

І від думок, і від невідомості робилося незатишно. Це перед Птахою вона хотіла здаватися дуже дорослою, впевненою та оптимістично налаштованою, а насправді їй аж терпло всередині.

Тоді на могилі мами вона сказала собі, що таки мусить запізнати свого батька, розібратися в усьому сама. І хто ж він такий насправді – божевільний вбивця, підступний звабник? А чи вміє бути ніжним та добрим? Чи любити вміє? Чи любив він по-справжньому бодай когось? Не збочено, як хтивий власник, якому можна все, а приватній власності – нічого. Згадала слова Остапа, доброго світлого, чесного. Він заступався за Стрибога, чи не єдиний в Яровороті виправдовував його: «Він зовсім-зовсім непоганий, Мальвочко. Він і далі кохає Птаху. Не вірю, дівчинко, що історія цих двох уже закінчена. Стриб, як і ти, досі на роздоріжжі. Може, допомагаючи собі, ти допоможеш і йому». Так, її Остапко думає по-іншому. А Птаха? Мовчить, але… Вона досі кохає, бо не з тих, що легко перестають любити, а може, й ніколи не перестають. Так, навіть вона хоче дати Стрибогу шанс, посилаючи до нього доньку.

А вона, його донька? Так, донька! І вона спробує, дуже спробує. Допомогти і батькові, і собі, і Птасі. Зрештою, згідно з тими ідіотськими правилами та домовленостями між протилежними сторонами, мусила познайомитися і з темними безсмертними та їх світами, не лишень із батьком, на жаль.

Темні наполягали. Звісно, темні ще й як наполягали: вона ж за спадковим покликом крові – темна. Чи відчувала себе темною? Коли дивилася, як Стрибог огортав себе люттю у її спальні, перед тим як вдарити Птаху, не просто боялася: бачила більше, аніж хотілося, – чорноту в його голові, руках, серці. Ох, Птахо, Птахо, чи ти зараз чиниш правильно? Можна ж хоч раз щось утнути не за приписами?