Розділ «Частина перша»

Батьки, яких не вибираєш.

Вони, здається, всі однакові – і смертні, і безсмертні. І звичайні, і напівбоги, і боги. Завжди усім невдоволені. Однак таки мала зважати на його балачки. Та хіба ти дуже прислухаєшся до шелесту трави в ногах, коли буревій от-от відкрутить голову. А втім, інколи варто.

Погляд байдуже ковзнув по хитромудрому плетиву залізних перил гвинтових сходів. Зрозуміла без пояснень: усі людські вади-гріхи творець цього дива вплів у метал. І ті вади, очевидно, мали стосуватися за задумом лишень смертних, однак… Вади мають не тільки смертні, вона вже знала це. Журно посміхалася сама собі. Ті, що зневажають смертних, простих людей, рідко, очевидно, дивляться на себе коханих збоку. А дарма. Інколи варто зазирнути в свою безсмертну душу. Що в ній? Очевидно, не тільки троянди пахнуть.

Стояла на останній сходинці перед входом у коридор на другому поверсі. Задерла голову догори, гвинтові сходи губилися у височині. Нарахувала п’ятнадцять поверхів та й лишилася того ровера. Здавалося, що тим поворотам, вигинам немає кінця. Невагомість там, угорі. То те саме, що рахувати зорі у небі в літню погожу ніч у горах.

Перед нею відкривався довгий неширокий напівтемний коридор, який освітлювали смолоскипи. Коридор вів до безлічі дверей по обидва боки. Кожні двері були особливі, мали не тільки свій колір, а й властиве тільки їм оздоблення. Її були блакитні. Чомусь відразу зрозуміла, що за ними її кімната. Навіть не запитувала батька, чи правильно вгадала. На дверях милувався символ:

Німе запитання стояло в очах. Стрибог побачив одразу:

– Це оберіг. Вужич. Символ зв’язку з предками. Він об’єднує теперішнє та майбутнє. Це цілісність єства людини: тіло, душа, дух та совість – одне.

– О-о-о-о! – Все, що змогла промовити у відповідь Мальва. Вона легко штовхнула перед собою двері, і вони відчинилися.

Зайшла в кімнату, роззирнулася. Здивовано побачила, що Стрибог чомусь тупцює перед порогом:

– Що? – пхикнула невдоволено. – Може, зайдеш?

– Не можу, – відповідав сумно Стрибог. – Поки не запросиш – не можу.

– Ого, це через знак на дверях? Хи, а це мені подобається, – хитро примружилася Мальва. – Тобто це виключно моя територія?

– Твоя, – погодився Стрибог.

– Круто, – притакнула Мальва, навіть жертвуючи власним здоров’ям, бо слово саме зісковзнуло з язика. – Заходь, тобто запрошую, Стрибоже! Заходь.

Обдивлялася. Невеличка, але доволі приємна на вигляд кімнатка. Маленьке вікно навпроти дверей, завішане білою напівпрозорою шматиною. Під вікном звичайний дерев’яний стіл, біля нього крісло. Схоже на те, на якому вона сиділа внизу. Тільки замість шкіряного сидіння якесь блискуче, може, й атласне. Батько зайшов до помешкання, щільно прикривши за собою двері. І раптом світ оповила тиша. Мальва доволі різко відчула контраст. Тиша. Аж підстрибнула від несподіванки. Шепотіння, шурхання зосталися за дверима. Просто мертва тиша обступала звідусіль.

– На дверях висить дзеркало, Мальво, якщо тобі випадково треба буде той, то… – знайомив тим часом з усім найнеобхіднішим дочку Стрибог.

На дверях і справді висіло доволі велике дзеркало, завішане блакитною драперією. Стенула плечима здивовано:

– А чому дзеркала у вас завішані? То звичай такий чи що?

Вона звернула увагу, що навіть внизу, в головній залі, їх позавішували. Можливо, тому, що дзеркала не були звичайними, темні використовували їх як підсвітку. Через дзеркало в кімнату лилося світло. Може, їх закривання – це бажання приглушити аж надто яскраве світіння? Та чомусь відчувала: причина в іншому.

– У нас дзеркала це не тільки можливість бачити своє відображення чи освітлення приміщення, – відповідав серйозно Стрибог. – У Темному світі дзеркала – це викривлені двері в інші світи. Тож без нагальної потреби не варто зловживати тими дверима. Вони не тільки спотворюють, вони можуть і красти твою силу. Звідси погані сни, навіювання, недобрі думки, які можуть перетворюватися на реальність. Так, у Задзеркаллі існують свої світи. Однак це не паралельні світи, як може видатися на перший погляд непосвяченому, вони спотворені, тобто покручі. А ця тонка гардина на дзеркалі – це досить міцні ворота, щоб у наш світ не потрапило спотворення.